Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Іще непристойніший приклад.

Обідньої пори входжу у місті до ресторану, в безладний гомін та сум'яття їдців. І кого ж надибую тут серед зали за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, блискаючи діамантовою шпилькою, незвично пожвавлений, розчулений до екстазу, нахиляється з афектацією навсібіч у відвертій розмові одразу з цілою залою. З неприродною бравадою, на яку не можу дивитися без глибокого зніяковіння, замовляє нові й нові страви, що вже здіймаються стосами на столі. Любо нагромаджує їх довкола себе, хоч не впорався ще навіть із першою. Прицмокуючи язиком, він жує і говорить одночасно, вдає жестами, мімікою крайнє вдоволення бесідою, супроводжує захопленим поглядом пана Адася, кельнера, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.

— Неоціненний хлопчина, — волає, заплющивши очі з щасливою усмішкою, — ангельський хлопець! Панове, погодьтеся, що він чарівний!

Я виходжу із зали, сповнений почуття несмаку, не зауважений батьком. Якби адміністрація готелю навмисне для реклами призначила його потішати клієнтів, він би й тоді не зміг поводитися провокаційніше. Із затуманеною оспалістю головою, заточуючись, я попростував вулицею додому. Прихилився на мить головою до поштової скриньки і влаштував собі коротку сієсту. Нарешті домацався в темряві брами санаторію і ввійшов. У кімнаті темно. Повернув вимикача, мережа несправна. Від вікна віє холодом. Рипить у пітьмі ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Лежу тут уже два дні без усякої опіки, дзвоник не працює, ніхто до мене не заглядає, а власний син покинув мене, тяжкохворого, і волочиться по місті за дівками. Дивись, як мені гепає серце».

І як це узгодити? Чи батько сидить у ресторані, полонений нездоровою амбіцією зажерливості, а чи лежить тяжкохворий у своїй кімнаті? Чи, може, є два батьки? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад занедбаного, належно не доглянутого часу.

Відомо, що ця недисциплінована стихія утримується в певних рамках лише завдяки невпинному обробітку, пестливій турботі, старанній регуляції та коригуванню її вибриків. Позбавлена опіки, схиляється одразу до порушень і дикої аберації, до численних витівок і безглуздого блазнювання. Щораз виразніше вимальовується інконґруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний уже не збігаються між собою.

До речі, закид у моральній розв'язності, зроблений мені батьком, є безпідставною інсинуацією. Я не зблизився тут із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я ледве звертаю увагу в тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний присмерк на вулицях не дозволяє навіть докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я зміг — зауважити як молодик, котрий має ще, хоч не хоч, у тій царині сякі-такі інтереси, — це особлива хода тих панянок.

Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна лише внутрішньому ритмові, законові, який вони розсотують, мов із клубка, у нитку прямолінійної рисі, сповненої акуратності й виваженої грації.

Кожна має в собі, як накручену пружину, власний закон руху.

Коли так простують, утуплені в той закон, зосереджені і поважні, здається, що їх цікавить лише, як би не випустити нічого з того закону, не помилитися в його складних правилах, не відступитися від його приписів ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що з такою увагою і перейнятістю вони несуть над собою не що інше, як idee fixe власної досконалості, котра, завдяки силі їхнього переконання, стає майже дійсністю. Це якесь здійснюване на власний ризик покликання, винесений поза всякі сумніви недоторканний догмат.

А яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків не протягується бравурно контрабандою під знаменом цієї фікції! Немає такої бридоти й пересічності, яких злети віри не поривали б за собою у фіктивне небо досконалості.

З благословення цієї віри тіло помітно ладніє, а ноги, справді стрункі й еластичні ноги, у бездоганному взутті самою своєю ходою проголошують, квапливо з'ясовують плавним, блискотливим монологом ступання багатство ідеї, яку через гордощі замовчує замкнуте лице. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно прилягаючих жакетиків. У кав'ярні й театрі закидають одна на одну високо відкриті до колін ноги й багатозначно ними мовчать. Оце вам мимохідь про одну з особливостей міста.