Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Як тільки ми вийшли до темного коридору, лікар Ґотард почав говорити пошепки. Я ще зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах повстяні пантофлі.

— Це ми дбаємо, щоб наші пацієнти добре висиплялися, ощаджуємо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають тут жодного ліпшого заняття. — Він спинився під котримись дверима, приклав пальця до вуст.

— Заходьте тихо, — батько спить. Ви теж лягайте. Це найкраще, що можете зараз зробити. До побачення.

— До побачення, — шепнув я, відчуваючи шалене серцебиття. Натиснув клямку, двері подалися, відхилилися, як беззахисно розкриті уві сні вуста. Я ввійшов досередини. Кімната була майже порожня, сіра і гола. Під маленьким віконцем у пишній постелі на простому дерев'яному ліжку спав мій батько. Його глибокий віддих видобував із глибини сну цілі поклади хропіння. Вся кімната, здавалося, була викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а тим часом прибували нові й нові партії. Я, зворушений, дивився на схудле й змізерніле батькове обличчя, поглинуте працею хропіння, обличчя, котре, покинувши у глибокому трансі свою земну оболонку, десь на далекому березі сповідалося урочистим відлічуванням миттєвостей свого буття.

Другого ліжка не було. Від вікна віяло пронизливим холодом, і грубка теж не була напалена.

«Не надто тут піклуються пацієнтами, — подумав я. — Таку хвору людину покинуто на поталу протягам! І ніхто, певно, тут не прибирає. Грубий шар пилу встеляв підлогу, вкривав тумбочку з ліками та склянкою охололої кави. У буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось поживнішого дають саму чорну каву! Втім, проти їхнього головного благодіяння — обернення часу — це нікчемна дрібничка…»

Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не збудився. Тільки його хропіння, мабуть, зависоко вже згромаджене, зійшло на октаву нижче, зрікшись своєї декламаційної високольотності. Хропіння стало мовби приватним, як для власного вжитку. Я підгорнув довкола батька перину, якомога оберігаючи його від протягу з вікна. Невдовзі заснув біля нього й сам.

Коли я прокинувся, у кімнаті запали сутінки. Батько сидів уже вбраний при столі і пив чай, умочуючи в ньому глазуровані сухарики. Був убраний у ще новий чорний костюм з англійського сукна, який справив собі минулого літа. Мав трохи недбало зав'язану краватку.

Зауваживши, що я не сплю, батько мовив із приємною посмішкою на зблідлому від хвороби обличчі;

— Юзефе, я щиро втішився, що ти приїхав. От несподіванка! Я почуваюсь таким самотнім. Правда, у моєму становищі не гоже скаржитися, я пройшов уже й гірші речі, так що коли б упадав у facit з усіх справ… Але досить того. Уявляєш, уже першого дня мені тут подали чудовий filet de boeuf із грибами. Юзефе, це був пекельний шмат м'яса. Застерігаю тебе якнайнастійливіше — якби тобі коли-небудь подали filet de boeuf… Досі чую вогонь у животі. І бігунка за бігункою… Зовсім не міг собі дати ради. Але мушу тобі оповісти одну новину, — продовжував він. — Не смійся, я тут винайняв приміщення для крамниці. Так. І вітаю себе з тою ідеєю. Знаєш, я дуже нудився. Ти навіть не уявляєш, що за нудьга тут панує. А так маю принаймні приємне заняття. Не вигадуй собі жодних розкошів. Де вже там. Приміщення далеко скромніше за нашу давню крамницю. Просто буда у порівнянні з тим. У нас у місті я б посоромився такої ятки, але тут, де ми настільки змушені поступитися своїми претензіями — чи не так, Юзефе?.. — він гірко всміхнувся. — Але й так якось живеться.

Мені зробилось не по собі. Я засоромився батькового зніяковіння — він зауважив, що невірно висловився.

— Бачу, ти ще сонний, — сказав мені перегодом. — Проспися ще трохи, а потім відвідаєш мене у крамниці, еге ж? Кваплюся, власне, туди, подивитись, як справи. Ти й не уявляєш, як було важко з кредитом, з якою недовірою ставляться до старих купців, до купців із солідним минулим… Пригадуєш місце оптика на ринку? Наша крамниця саме збоку. Вивіски ще нема, але ти й так потрапиш. Помилитися важко.

— Чому виходите без пальта, тату? — запитав я занепокоєно.

— Забули запакувати його, уявляєш — не знайшов його в кофрі, але воно й не потрібне тут. Такий помірний клімат, таке солодке повітря!

— Візміть моє пальто, — наполягав я, — візьміть, прошу. — Але батько вже вбрав капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув із кімнати.

Ні, я вже не був сонним. Відпочив і зголоднів. З приємністю пригадав заставлений тістечками буфет. Одягався, уявляючи, як догоджу собі розмаїтими ласощами. Найперше віддам перевагу пісочній здобі з яблуками, не забуваючи також про бачений там чудовий бісквіт із цукатами. Став перед люстром, аби зав'язати краватку, але його поверхня, як дзеркальна сфера, зачаїла мій образ десь у глибині, у каламутній хлані. Надаремне підходив і відступав — жодного відображення не виринало зі срібної плинної мли. «Мушу попросити інше дзеркало», — подумав я і вийшов із кімнати.