Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Не потребую пояснювати, як потрясло мене те відкриття. Відлеглі лінії зближаються і з'єднуються, несподівано зістрілюються рапорти і паралелі. Повен хвилювання, я поділився з Рудольфом моїм відкриттям. Та він виявився мало зворушений. Навіть жахнувся спересердя закидаючи мені перебільшування і вигадництво. Він щораз частіше звинувачує мене в бредні, вмисній містифікації. Якщо я й мав до нього, як до власника альбома, ще певний сантимент, то його зависні, повні непогамованої гіркоти вибухи щораз більш відштовхують мене від нього. Однак, я не виказую йому урази — я ж, на жаль, від нього залежний. Що я робив би без марківника? Він знає про це і використовує цю перевагу.

Надто багато діється у цій весні. Надто багато аспірацій, безмежних претенсій, нахлинулих і не охоплених амбіцій розпирає ці темні глибини. Експансія її не знає меж. Адмініструвати цю величезну, розгалужену і розрослу імпрезу — понад мої сили. Хотячи перекинути частину тягара на Рудольфа, я заномінував його співреґентом. Звичайно ж, анонімно. Вкупі з його марківником ми утрьох становимо разом неофіційний тріюмвірат, на якому спочиває тягар відповідальности за всю ту незглиблену і неогорнуту аферу.

Я не мав відваги обійти віллу і дістатися на другий бік. Мене б нехибно достерегли. Чому, попри те, я маю почуття, як коли б я вже там колись був — дуже давно? Чи ми, по суті справи, не знаємо вже наперед усі краєвиди, які спіткаємо у нашому житті? Чи може взагалі статися щось іще зовсім нове, чого б ми в найглибших наших резервах віддавна не прочули? Знаю, що колись о якійсь пізній годині стану там на порозі садів, рука в руку з Б'янкою. Ми ввійдемо в ті забуті закутки, де між старими мурами замкнуто отруєні парки, ті штучні раї Едґара По, повні веху, маку і опіятичних повоїв, що пломеніють під бурим небом дуже старих фресок. Збудимо білий мармур статуї, що спить з порожніми очима в тому забережному світі, за рубежем зів'ялого пополудня. Сполохаємо її єдиного коханця, червоного вампіра, що заснув на її лоні із складеними крильми. Він відлетить безголосо, м'який, плинний і хвилюючий безсилим, безплотним, яскраво-червоним охляпом без скелета і субстанції, завирує, розлопочеться, розколотиться без сліду у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вступимо на зовсім пусту галявину. Рослинність буде там спалена, як тютюн, як прерія у пізнє індіянське літо. Може то буде біля міста Новий Орлеан у штаті Люїзіяна — втім, країни є лише претекстами. Ми сядемо на кам'яне оцямрування квадратової сажавки. Б'янка змочить білі пальці у теплій воді, повній жовтого листя, і не підніме очей. На другому боці сидітиме чорна, струнка постать, ціла завуальована наміткою. Я запитаю про неї пошепки, а Б'янка хитне головою і тихо скаже: — Не бійся, вона не слухає, то моя померла матір, яка тут мешкає. — Потім скаже мені речі найсолодші, найтихіші і найсумніші. Не буде вже ніякої потіхи. Буде западати присмерк…

Події проносяться в ошалілому темпі. Приїхав батько Б'янки. Я стояв сьогодні біля збігу вулиць Водограїв і Скарабея, коли над'їхала лискуча, відкрита ляндараз кузовом широким і плитким, як конха. В білій тій, шовковій мушлі я угледів Б'янку, що напівлежала в тюлевій сукенці. Лагідний її профіль отінений був крисами капелюша, які, опушені вділ, притримані були стяжкою під бородою. Вона майже ціла тонула у шлярах білого фуляру, сидячи обіч пана в чорній тужурці і білій піковій камізельці, на якій золотився важкий ланцюг із багатьма брельоками. Під чорним, глибоко нацупленим мельоникомсіріло замкнуте, понуре обличчя в бакенбардах. На той вид я задрижав до глибини. Не могло бути сумніву То був пан де V…

Коли елеґантний фаетон минув мене, дискретно дуднячи елястичним кузовом, Б'янка сказала щось до батька, який обернувся і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.

У піднесенні, майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: — розраховуй на мене!.. — і — до останньої краплі крови… — і випалив у повітря з пістолета, добутого з-за пазухи.

Багато що промовляє за тим, що Франц Йосиф І був, по суті справи, могутнім і скорботним деміюргом. Його вузькі очі, тупі, як ґудзички, сидячі у трикутних дельтах зморщок, не були очима людини. Його обличчя, оволосене білими, як молоко, взад зачесаними бакенбардами, як у японських демонів, було обличчям старого, осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси Шьонбрунну, те обличчя завдяки певному укладові зморщок, здавалося, усміхається. Зблизька той усміх демаскувався як гримаса гіркоти й приземленої діловитости, не роз'ясненої зблиском жодної ідеї. У хвилину, коли він появився на видноті світу, в генеральському зеленому плюмажі, в туркусовомуплащі до землі, ледь згорблений і салютуючий, світ дойшов був у своєму розвитку до якоїсь щасливої межі. Всі форми, вичерпавши свій зміст у безконечних метаморфозах, уже мляво висіли на речах, напівзлущені, готові до сповзання. Світ нагально заляльковувався, вилуплювався в молодих, щебетливих і небачених кольорах, щасливо розв'язувався у всіх сув'язях і суглобах. Мало бракувало, і мапа світу, ця плахта, повна лат і кольорів, була б, хвилюючись, злетіла, повна надхнення, у повітря. Франц Йосиф І відчув то як особисту небезпеку. Його стихією був світ, узятий у канони прози, у прагматику нуді. Дух канцелярій і циркулярів був його духом. І дивна річ. Той осхлий і отупілий старець, що не посідав нічого прихиляючого у своїй істоті, зумів перетягнути велику частину креатурина свій бік. Усі льояльні і передбачливі батьки родин почулися разом з ним загрожєні і полегшено зідхнули, коли могутній той демон положився своїм вагарем на речах і загальмував злет світу. Франц Йосиф І пократкував світ на рубрики, врегулював його біг за допомогою патентів, узяв його в процедуральні карби і забезпечив від виколієння в непередбачене, авантурницьке і взагалі несосвітенне.