Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Вона оголювала площі, залишала за собою на вулицях білу пустку й дощенту вимітала цілі ряди ринку. І лиш де-не-де вгиналася і тріпотіла, вчепившись за ріг будинку, поодинока людина. Під могутніми подихами віхоли вся ринкова площа випиналася і виблискувала порожньою лисиною.

На небі вітер надув холодних і мертвих барв, мідно-зелених, жовтих та бузкових смуг — далеких склепінь та аркад свого лабіринту. Чорні й криві дахи стояли під небесами повні нетерпіння та очікування. Ті, що спізнались з виром, в натхненні підіймалися під розвихреним небом, переростали сусідні будинки і починали віщувати. Потім опадали, гасли, не в силі витримати могутнього подиху, який летів далі і сповнював весь простір тремтінням і жахом.

І тоді інші будинки з криком піднімалися в пароксизмі провидців і теж починали пророчити. Величезні буки коло костьолу стояли з піднесеними руками, як свідки приголомшуючих видінь, і кричали, кричали.

Ген, за дахами ринку виднілись далекі вогняні мури — голі височіючі стіни передмістя. Заскорузлі та остовпілі від жаху, вони виростали й дерлися одні на одних. Далека холодна заграва забарвлювала їх присмерковими барвами.

Того дня ми не обідали, бо вогонь в печі густими клубами завертав до кухні. В кімнатах було холодно і свіжо. Коло другої пополудні на передмісті спалахнула і швидко розповзлась пожежа. Мати з Аделею почали пакувати постіль, хутра і коштовності.

Надійшла ніч. Вихор розгулявся і зміцнів й невдовзі вже охопив весь простір. Тепер він уже не навідував будинків і дахів, а вибудував над містом багатоповерхову, без ліку повторювану прорву, наростаючий безкінечними поверхами чорний лабіринт. З того лабіринту він вивергав цілі галереї покоїв та низки кімнат, з громом виточував їх довгі анфілади, а потім давав цим породженим уявою поверхам, склепінням і казематам западати, зносився ще вище, далі формував своїм натхненням цей аморфний безмір.

Кімната ледь дрижала, картини на стінах бряжчали. Шибки полискували масним світлом лампи. Фіранки на вікні надимались і повнились подихами буремної ночі. Ми згадали, що з самого ранку десь запропався батько. Напевно, вдосвіта пішов до крамниці, де його й застала, відрізавши шлях, віхола.

— Цілий день в нього не було й ріски в роті, — бідкалася мати.

Старший продавець Теодор зголосився піти в цю ніч і віхолу й віднести йому їжу. Брат теж пристав до цієї вилазки.

Закутавшись у великі ведмежі хутра, вони обтяжили свої кишені ступками та залізяччям — баластом, котрий мав врятувати їх від поривів віхоли.

Вони обережно відкрили двері в ніч. І як тільки продавець з братом в понадиманих плащах однією ногою ступили в темряву — вона ковтнула їх тут таки за порогом. Вітер миттю стер їх сліди. У вікні не було видно навіть ліхтаря, якого вони з собою прихопили.

Наситившись, вітер на хвилю стих. Аделя з матір'ю знову спробували розпалити вогонь в плиті. Але сірники гасли, з дверцят несло попелом і сажею. Ми стояли під дверями і наслуховували. В лементі вітру чулося різне — благання, зваба чи просто чийсь гомін. Здавалось, що то волає про допомогу наш загублений у віхолі батько — або брат з Теодором безтурботно гомонять зразу ж під дверима? Враження було таким переконливим, що Аделя відкрила двері і дійсно побачила Теодора й брата, що з трудом виринали з віхоли, в котрій ще були по пахви.

Задихані, вони зайшли до сіней, через силу заперли за собою двері. Приступ був таким сильним, що вони мусили на якусь хвилю впертися в одвірок. Аж врешті їм вдалося засунути засув, і вітер погнав далі.

Від їх обвітреного хутра пахло свіжістю, вони безладно розказували про ніч, про віхолу, кліпали від світла повіками, і їх ще залиті ніччю очі від тріпотіння повік стікали темрявою. Вони оповідали, що так і не змогли дійти до крамниці — згубили дорогу і ледве втрапили назад — що місто геть змінилось і хтось немов попереставляв вулиці.

Мати запідозрила їх в брехні. І дійсно, складалось враження, що всі ці чверть години вони так і простояли в темряві під вікном і так нікуди не відходили.

А може, й дійсно вже не було ні міста, ні ринку, а вихор й ніч оточили наш дім темним, повним виття, свисту та зойків лаштунками. Може, взагалі не було того великого й нікчемного, навіяного вихором простору, може, взагалі не було тих оплаканих лабіринтів, тих багатовіконних галерей і коридорів, на котрих, як на довгих чорних флейтах, вигравав вітер.

Ми щораз більше утверджувались в думці, що вся ця буря була тільки нічною містерією донкіхотства, яка імітувала в тісному просторі лаштунків трагічну безмежність, космічну бездомність і сирітство віхоли.