Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Ніхто нас не затримує. Крізь коридори книг, поміж довгими полицями вибираємося надвір; і от ми в тому місці Крокодилової вулиці, де з її піднесеного пункту видно майже цілу довжину цього широкого тракту аж до далекого недобудованого вокзалу. Сірий, звичний для цієї околиці день і вся сценографія здається часом фотознімком з ілюстрованої газети — такі сірі та пласкі будинки, люди, екіпажі. Дійсність тонка, як папір і всіма щілинами зраджує свою підробленість. Інколи виникає враження, що тільки на малому клаптику перед нами все доладно укладається у цільний образ великоміського бульвару, коли тимчасом з боків уже, за нашою спиною цей імпровізований маскарад, не здатний втриматись у ролі, розвалюється, розпадається на гіпс та клоччя, на лахмітню якогось величезного та порожнього театру. Напруженість пози, удавана поважність маски, іронічний пафос тремтять під тоненькою шкірочкою. Та ми далекі від бажання викривати містифікацію. Чуємось мимоволі в полоні тандитногочару цієї дільниці. Зрештою не бракує образові міста і певних рис автопародії. Ряди малих, одноповерхових підміських будиночків чергуються з багатоповерховими, мовби збудованими з картону кам'яницями з нагромадженням вивісок, сліпих конторських вікон, склистосірих вітрин, реклам і номерів. Під будинками плине рікою юрба. Вулиця широка, як великоміський бульвар, але проїзд немов сільська площа — глинобитний, повний вибоїн, калюж і трави. Вуличний рух дільниці є порівняльним еталоном у місті, мешканці говорять про нього з гордістю і значущим блиском в очах. Сіра невиразна юрба надто перейнялась своєю роллю і завзято демонструє великоміську позірність. Та попри захопленість і зацікавлення складається враження невдалої, монотонної, безцільної прогулянки, якогось сонного хороводу маріонеток. Атмосфера химерної нікчемности просочує всю цю сцену. Юрба плине монотонно і, дивна річ, виглядає завжди якось невиразно, нечітко, постаті пропливають у стлумленому, лагідному шумі. Тільки вряди-годи вихоплюємо з багатоликого гомону якийсь темний, живий погляд, якийсь чорний котелок, насунутий низько на очі чи півлиця, роздертого усміхом, з вустами, що саме щось мовили, чи ногу, підняту в кроку і так вже застиглу назавжди.

Особливість дільниці — екіпажі без візників, що біжать самопас вулицями. Не тому, що бракує візників, але тому, що вони змішалися з юрбою, зайняті безліччю справ, і не турбуються про свої візки. У цій дільниці позірности і пустого тексту не надто звертають увагу на властиву мету їзди і пасажири з безпечністю, яка відзначає тут усе, довіряються цьому непевному транспорту. Не раз можна бачити їх на небезпечних поворотах, як вихиляються далеко з поламаних будок і з віжками в руках у напрузі провадять складний маневр розминання.

Також маємо у цій дільниці й трамваї. Амбіція міських радців святкує тут свій найвищий тріумф. Але який жалюгідний вигляд у вагонів з пап'є-маше, з погнутими і пом'ятими від багаторічного вжитку стінами. Часто їм зовсім бракує передньої стіни, так що видно, коли проїжджають, пасажирів, які сидять штивно і гідно. Ці трамваї пхають міські носії. Проте найдивнішою річчю на вулиці Крокодиловій є залізничне сполучення.

Часом, невизначеної пори дня, десь під кінець тижня можна зауважити юрбу людей, що на повороті вулиці чекають поїзда. Нема ніколи певності, чи приїде і де зупиниться, і часто буває, що люди стають у двох різних пунктах, нездатні погодитись щодо місця зупинки. Довго чекають, стоять чорною мовчазною юрмою вздовж ледве помітних слідів колії, повернувши обличчя в один бік, як ряд блідих паперових масок, витягнених у фантастичну лінію споглядання. Й ось несподівано заїжджає, вже виїхав потяг із бічної вулички, звідки його не очікували, низький, як вуж, мініатюрний, з малим, сапким, міцним локомотивом. В'їхав між чорні шпалери вулиці, що стала враз темною від валки вагонів, що сіють вугільний пил. Темне пахкання паротяга і подув якоїсь поваги, повної смутку, тамований поспіх і знервованість на мить перетворюють вулицю в залу залізничного вокзалу під час швидкоплинного зимового смеркання.

Ганьбою нашого міста є ажіотаж із залізничними квитками і спекуляція. В останній хвилі, коли потяг уже стоїть на станції, в нервовому поспіху точаться перемовини з продажними залізничними чиновниками. Поки завершаться торги, потяг рушає, супроводжуваний розчарованою юрбою, яка злегка посувається, відпроваджує його далеко, щоб уже врешті розпорошитись.