Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Подужав, батьку, та до шаблi ще я, либонь, не набрав сили.

- У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.

Петро мимоволi почервонiв, а кошовий, смiючись, каже:

- Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворiти тому, коло кого така пiстунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весiлля не запросив? Боже тобi благослови!

- Ще не одружився, а лише що по заручинах.

- Так значиться, що ще на весiллi погуляємо.

- Я смiю вже тепер просити вашу милiсть за старосту.

- Гаразд! А тепер поговоримо про iнше дiло. Отож, мiй козаче, тобi негайно у Київ їхати треба. Пiдеш прямо до отця архiмандрита Києво-Печерської лаври

Єлисея Плетенецького. Вiн тебе до себе взиває i листа менi написав. Чи ти його знаєш?

- Нi, навiть не знаю, хто є в Лаврi тепер архiмандритом.

- А бачиш, що вiн тебе звiдкiлясь знає, i пише до нас на Сiч, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькiй школi вчився. Писав менi ще, що це якесь полiтичне дiло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидiти. У тебе є свiй розумець, i ти вже там на мiсцi змiркуєш, що тобi зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архiмандрит - то наш чоловiк i розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно вiн про це не пише. Може, лише тобi самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архiмандрит, це для нас добре.

Тепер ти спочинь одну днину або й двi i - в дорогу. Пiдведе тебе десяток товаришiв. Вiд пограничного старости вже є дозвiл, i вас перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?

- Сотник, коби здоров, обдарував мене i виправив гарно, мов рiдного сина, - не з порожнiм клунком. Є в мене i кунтуш новий оксамитовий, i кожух гарний, i одежа на будень.

- Так i гарно. Вдома, отут на Сiчi, можна i без сорочки ходити, коли не зимно i комарi дуже не тнуть, але на великому свiтi, у Києвi, перед чужими людьми, то слiд гарно прибратися, хай знають пани, що запорожцi то не старцi, а багатирi. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобi ще грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, - говорив кошовий, смiючись, - з дiвчатами не женихайся, бо сотникiвна би тобi цього не вибачила, та, може, й очi видряпала мов кiшка. Отож кiнець такий, що позавтра iдеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архiмандрита i дозвiл вiд старости, а тепер йди собi спочити.

Петро пiшов до свого Переяславського куреня, де його щиро всi товаришi вiтали. Багато знайшов тут людей нових, якi тiльки що з України повтiкали.

Сагайдачний був дуже веселий i веселив товаришiв.

- А де твiй лук, Петре?

- Лук справдi був гарний, та я вже його, либонь, нiколи не побачу. Певно, сам хан з нього стрiляти буде. На ньому срiбла було за кiльканадцять золотих.

Петро гадав, що у Київ поїде на конi i там пишатись буде своїм подарованим карим, та вранцi довiдався, що на конях поїдуть лише до Черкас, а звiдсiля вже байдаком. Коня треба буде лишити в Черкасах, не знати на чиї руки. Це йому було не по нутру, та не було на це ради. Коня будь-що-будь приведуть товаришi на Сiч, а там-то вже Марко ним буде пiклуватись.

Вiдколи Петро виїхав з Острога, не довелось йому бачити городських людей. Увесь той час вiн жив серед вiйськових обставин. Вiн мiркував собi, що важко прийдеться йому навикнути до нового життя, та ще в товариствi панiв. Та треба було привикати i помиритись з цiєю думкою, що так мусить бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи вiдiтхнути, наперед, у вищий свiт.

Дорога тривала довший час, особливо, як посiдали на байдаки, котрими треба було плисти проти води.

Але таки доплили до золотоверхого Києва. Козаки хрестилися. Петром на вид Києва, матерi руських городiв, заволодiло невиясненне почування мiж радiстю i побоюванням.

На пристанi показав Петро стражникам старостинський дозвiл, i їх пустили у город.

Нараз побачив себе серед незвiсної йому дотепер новини. Йому треба було пiти у Києво-Печерську лавру i тут пiшов з товаришами, котрi знали дорогу дуже добре. Забрав свiй клунок на плечi i пiшов на гору, Зайшли у Лавру. Церква була отворена, i сюди зайшли в першу чергу. На порозi вдарив Петро тричi поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнiтила його важким каменем. Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.

Помолившись, спитав якогось монаха за о. архiмандрита.

- А чого вам, козаки, до отця архiмандрита треба? - спитав монах.

- Це я вже сам скажу їх милостi. Ми привезли вiд пана кошового письмо.

На це слово монах дав знак Петровi, щоб йшов за ним, i повiв його вузькими та крутими сiньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися перед дверима одної келiї. Монах пiшов всередину, а Петровi казав тут пiдождати. Опiсля його покликав той самий монах всередину, та лише його самого, бо прочих товаришiв забрав монах з собою i повiв у гостинну. Петро опинився в простiй невеликiй убогенькiй монашiй келiї. За столом сидiв над грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях блистiв золотий хрест на такому ж ланцюгу.