Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим пiсланцем прийшлось його переслати.

- А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матiнки згоду на моє вчення. Тепер пропало.

- Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.

Маруся засмiялася:

- Нащо менi тодi письма, як ми разом житимемо? Ти менi i далi розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде менi досить.

- Моя дiвчино люба! Солодко менi з тобою розмовляти, та тобi вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та вiд хутора вiдстала. Дивись, мої товаришi вже далеко, далi то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.

Маруся пiд'їхала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв її, мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i випустила поводи з руки. Її коник вiдбiг i став по степу гуляти.

- Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.

Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.

- Ось зараз побачиш, що не пiду пiшки. Вона свиснула в пальцi, її буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i наїженою гривою, на той свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.

Маруся попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак скочила на сiдло, поправилась i каже:

- Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? - Вона витягла з кишенi малий гарний пiстоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свiдком нашого прощання.

На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустрiч над'їхав старий Онисько:

- Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що вiн десь тут недалеко крутиться i на тебе чатує.

- А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре знає, що у батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили, так непримiнно повiсили б.

- Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.

Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще пiд старою розлогою грушею:

- Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його iм'я благословенне.

Петро потиснув коня i погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

- Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук не пустив мене з тобою у Чепелiв хутiр.

- А це чому?

- Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв стали би до себе найзавзятiшими ворогами.

- I ти би таке зробив?

- Задля такої дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотiв чимшвидше з хутора поїхати.

- Говориш як дiтвак, стидайся!

- Серця не навчити.

- Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що крiм тебе, мене хтось полюбив?

- Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

- Знаєш, що я тобi пораджу? Ти пошукай собi яку гарну дiвчину теж, влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Українi гарних дiвчат - мов макового цвiту.

- А ти хiба не знаєш тої поговiрки, як батько синовi радив женитися, та що син йому вiдповiв?

- Не знаю, а може, не пам'ятаю.

- Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"

- Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм про що друге. Чи ти справдi не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

- Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобi вже все скажуть. Може, i кошовий цього не знає.

До нього пiд'їхав старий Жмайло:

- Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всiй Українi немає. Я хоч i старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали смiятися, а старий каже:

- Коли б менi так яких сорок лiт з моїх плечей зняти, то далебi, я би тобi її вiдбив.

- Не говорiть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами на шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зiрвали.

- Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дiвчини присiкалися? От земляки! Господи!.

Марко став смiятися, а старий каже:

- Не бери собi цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трiшечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобi благослови!

Як Сагайдачний приїхав на Сiч, пiшов зараз до кошового.

- Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.