Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Спасибi!

Маруся перев'язала потiм старого Жмайла хусткою, а опiсля роздавала мiж гостей дарунки, нiкого не минаючи.

На тiм заручини скiнчилися. Та ось в сiнях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.

Розпочались танцi. У першiй парi пiшов Петро з Марусею. На них дивились усi. Марко пiшов з Горпиною. Козаки пiшли за їх примiром i гуляли так, як запорожцi вмiли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до бiлого дня. Сотничиха з дiвчатами та молодицями приносили рiзнi страви та припрошували:

- Пiдождiть, панове товариство, це нiчого. Ви побачите, яке у мене весiлля буде. Для моєї одиначки я нiчого не пожалiю.

Прогуляли до рана, i гостi стали розходитися. Запорожцi стали ладитись в дорогу.

Сотник вважав вiдтепер Петра своїм зятем i виправляв його на Сiч, мов рiдного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу - на свято i будень. Подарував багато золотом та срiблом ковану збрую i найкращого коня зi своєї стайнi з цiлим убором. Крiм того, всунув у кишеню гаманець з червiнцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ вiд сiчового товариства i повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутiр, мов старця в подертiй одежi. Вiн не мав у чiм на Сiчi показатися, а не то у Києвi.

Жiноцтво подбало про бiлизну, i Петро мав чим навантажити свiй клунок.

За той увесь час Петро пересидiв з Марусею на солодкiй розмовi.

Конi стояли вже осiдланi. Старий Жмайло ввiйшов у хату.

- Петре, нам пора їхать.

Петро вклонився батькам:

- Благословiть, рiднесенькi, в щасливу дорогу!

- Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякiй пригодi.

Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла блiда, мов полотно.

- Здорова будь, моя єдина подруго, - сказав Петро, обняв її та поцiлував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся i на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.

Вiн цiлувався вiдтак з усiма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цiлувала i хрестила.

- Здоровi будьте усi та згадайте мене добрим словом.

Петро вийшов i скочив на коня.

- Щаслива дорога!

Товариство виїхало за ворота, переїхало село i подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупiт чвалуючого коня i жiночий голосок:

- Пугу! Пугу!

Всi оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову надiла козацьку шапку i подобала на молодого козака. Нiхто зразу не пiзнав би, що це дiвчина.

Петром перейшла люба дрож. Козаки вiтали Марусю шапками:

- Ось козацька дитина, козир-дiвчина.

Петро пристанув i тепер їхав побiч Марусi позаду.

- Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мiй дорогий Петрусю, та не обмiнятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на Сiчi не можна жiнкам жити, я все покинула б i поїхала з тобою не тiльки у Сiч, але всюди: i в Київ, i на край свiту.

- Годi, моя люба дiвчино. Менi самому треба їхати, а тобi нiде не буде так добре i безпечно, як у рiдного батька i матерi. Я мушу слухати старшини, та повiр менi, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це, якесь незвiсне менi дiло, то зараз прилечу до тебе, а тодi вже не розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я i слави вiдкажусь. Моїм цiлим щастям ти одна. Ти для мене будеш усiм на свiтi.

- Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрiкався козацької слави. Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобi ставати на дорозi до слави. Тодi люде будуть менi завидувати i кожний скаже: дивiть, це жiнка Петра Сагайдачного. Я цим нi раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки що ти в похiд не йдеш, i нiчого тобi не станеться, а хоч би i похiд, то я випрошу собi моїми молитвами у Бога небесного, що мого любого, єдиного Петра берегтиме у всякiй пригодi.

- Я дуже радiю, що у моєї єдиної попри доброту ще й такий великий розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб нiколи нi ти, нi твiй козацький рiд не мав причини соромитись, щоб нiхто не мiг сказати, що сотник Чепiль видав доньку за якогось пройдисвiта, ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.

- А оце прийми вiд мене, мiй Петруню, на спогад. Оце хрестик iз Києва, з Печерської лаври. Я його дiстала вiд мого хрещеного батька. Це для мене дуже дорога рiч, але для мого Петруся немає нiчого у мене надто дорогого.

Вона розiп'яла жупан i вiдв'язала з шиї маленький золотий хрестик на дрiбному золотому ланцюжку.

Петро поцiлував його i завiсив собi на шию.

- Спасибi, моя люба!

- Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою пiде враз i моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене iнколи хоч словечко, коли б з нашими людьми стрiнувся.