Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю.

У його валцi було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професiї, найбiльше купцiв з своїми пiдручними. Однi їхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова.

Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.

Прийшов i до кульчичан:

- Що ж, панове школярi, їдемо, - будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березової кашки… Ге-ге-ге…

В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доїхати Янiвського лiсу.

Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди мерехтiли по темному блакитному небi.

Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши їх кожухами. Сам присiв спереду побiч наймита.

Дрозд перехрестився тричi на церкву i поїхав на першiм возi, а всi рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.

Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його вiдповiдальностi була уся валка.

У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своїм допливом Стрвяжем i Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi переїхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали, нiхто не важився переїхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий - дух святий при нас! - iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто нетямущий пiде за таким свiтлом, - пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не встоїться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався, збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять, бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радiє, бо душа без покаяння з тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: "Хрест святий, оружiє на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим вiн i вирятувався.

Про те всi постороннi люде знали, що тудою переїздили.

Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заїздити вбiк та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали, радiючи, що вiдпочинуть.

Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину вiд довгого сидiння.

Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба їхати далi, щоби за дня переїхати небезпечний лiс.

Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту божого не було видно.

Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.

Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою позеленiлою водою. До того - повно в них ломаччя i коренiв, якими люде, їдучи, тi доли гатили. Тудою треба було їхати поволi i уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через височезнi дерева, що росли по боках. I тепер, хоч поволi розiйшлась мряка i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.

З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.

Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.

В'їжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь лихо.