Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер вiдiйде їм охота про козакування думати. Скажу про те братовi".

А хлопцi знову думали собi таке:

- Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро мiркував таке:

- Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи.

- Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.

Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав її Плескач з їх говорiння.

Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують старшi, що з ними станеться.

Найближчої недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, - чого вiн вiд них хотiв, чого їх вилаяв так погано?

Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiївської школи вiд отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.

- Треба йти, дiти, - каже Плескач, - то важна особа i без причини вас не кличе.

Пiшли. А по дорозi - Марко каже до Петра:

- Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще вилає.

- Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом йому вiдповiв. Випили одне, вип'ємо й друге.

- А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?

- Як вишлють, то поїдемо. А грiха за нами, сам знаєш, нема нiякого.

Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв їх ввiчливо i зараз почастував їх горiхами та медiвниками.

- Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?

- Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад, у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще нiде не бачили.- Так говорив Петро.

- А якi у вас священики?

- Та якi… У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє знає читати…

- А як же вони читають Євангелiє?

- Навчилися одне "За всякоє прошенiє" напам'ять та спiвають його щонедiлi, а службу правлять напам'ять.

- Сумно, - каже о. Дем'ян, - шкiл нема, людей нема.

- I князiв руських нема, - докинув Марко.

- Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тодi статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На князiв не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi єзуїтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своїм прикладом товаришiв заохотите до невсипущої працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати, як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.

- Та ми вчимося, що можемо, - оправдувався Петро.

- Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знає i його милiсть, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ - вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви - сiль землi сiя, як вашi батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.

Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якої проповiдi, по-божно, i кожне слово западало глибоко в їхнi молодi душi.

- Чим ти, Петре, хочеш бути?

- Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.

- А коли б ти так… при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?

- Як менi старшi порадять.

- Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А ти, Марку?

- Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.

- I ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями буває?

- Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо.