Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.

- А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не полiг, то згине мiж татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все…

- Пропав або й нi, - каже полковник Глух. - Вiн хитрий, як лисиця, i татарську мову знає, а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв, як i сам… Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя…

- Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно нелегке дiло через татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй…

- Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що нам далi робити?

- Поки що лишаємось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.

- Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.

- То закороткий час. Пождiмо двi недiлi - треба деякi вози понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а рушити з мiсця, то певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати… Вiдтак рушаймо далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.

А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усiх бокiв.

Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули їх гарматою i рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табiр оповився густою хмарою диму.

Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал i перлись далi. Звiдсiля випускали цiлi хмари стрiл i посувались щораз ближче. Вiд безнастанних стрiлiв рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати…

Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати ями, прикрив їх суднами i тут скривали жiнок, дiтей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не можна було нi рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами, а то i дрючками. Старий Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.

Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бiгав з одного боку в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, i стинав татарськi голови, мов макiвки. Страшно було на нього глянути. Очi набiгли кров'ю, губи спеченi, аж чорнi, голос охрип. Двi стрiли його досягли, з нього текла кров, яка на ньому засихала, та вiн на це не зважав. Де був найбiльший напiр, там вiн зараз i з'являвся.

- Ось так їх, братики, ось так собачих синiв, ми їх проженемо. Ось незадовго наспiють нашi на виручку. Сагайдачний вже у Перекопi. Не давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад, щоб пiддержати дух у вiйську, хоч сам не вiрив у те, що говорив.

Жiнки i дiти, що у ямах поховались, пiдняли страшний лемент. Кожне прочувало, що коли татари прорвуться у табiр, то усiм прийде кiнець…

Степан Бульба, старий досвiдний запорожець, вибрав собi таких самих завзятцiв, як i сам, i поїхав на розвiди на пiвнiч вiд табору, прямо на Перекоп.

- А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися, та й до своїх махнули?

- А чому? Можна попробувати. Козак не без долi.

- Та коли ми всi на се згоднi, так не їхать нам на конях, а йти пiшки, чорт його батька знає, чи де у травi зачаєних татар не стрiнемо.

- Не то пiшки, а нам i перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми тут усi є, знаємо сю песячу мову…

- От i добре, голуб'ята, - каже Бульба, - тепер дiло у сьому, щоб татарської одежi добути…

- А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? - каже нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. - От, братики, ви добре дивiться, може, де любчикiв-татар помiтимо, а тодi ми й подумаємо.

Онисько Хрущ - то була собi знатна особа мiж тим товариством. Говорив дуже поволi, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького росту, не дуже подобав на силача, та вiн справдi був дуже крiпкий. Говорив м'яким голосом, наче жiнка, нiколи не хвилювався i не злякався хоч би самого чорта, а рiзнути йому ножакою ворога по шиї - то начеб хлiба вкусити. До того вiн був перший повзун на Запорожжi i знав порушатися по-гадючому цiлi гони без утоми.

- Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он там, у степу, легенький димок серед степу показується. Ви тут лягайте у травi з кiньми, а я з кiлькома товаришами пiдкрадусь роздивитися…