Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- А не можна би їм знайти iншу роботу i повернути їх завзяття в iнший бiк?

- Пробували ми i цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло? От забавочка. Татарва вiд останнього погрому над Iнгулом притихла. Хiба нам йти було на ногайських конокрадiв. Поведуть, було поганяються по степу, приведуть який табунець коней, та й кiнець походовi.

- Треба щось бiльшого обдумати.

- Заки обдумаєш, то i лихо скоїться. От зараз на завтра сходиться велика рада, щоб на ляхiв йти. Моя булава повисла на волоску, i я гадаю, що завтра скiнчиться моє отамування. Та менi самому це байдуже, бо тепер булава дуже важка, але жаль менi моєї працi на Сiчi, цих зусиль, якi непремiнно знiвечаться. Пiду тепер на Польщу, пропаде стiльки молодого цвiту. Вороги будуть ликувати, а на Українi настануть ще бiльшi утиски, як тепер. От чого я боюсь.

Кошовий ходив великими кроками по хатi, понизивши голову у великiй задумi, як чоловiк, якому нема виходу з розпучливого становища.

В цю хвилю ввiйшов у хату старий Жмайло з Марком.

- Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горiли з нетерплячки, щоб земляка привiтати.

- Вiтайте здоровi, я не противний.

Настало вiтання щире, сердечне. Обнiмали чергою Сагайдачного, i питанням не було кiнця.

- Що ж там товариство загадує завтра робити? - спитав кошовий, стаючи серед хати.

- Наше дiло, батьку, стоїть недобре. Знову прийшов гурток збiгцiв, i оповiдають страшнi речi. Товариство заворушилось ще бiльше. Усе молодшi, усi шибайголови кричать, щоб на ляхiв йти.

- Я їх не поведу.

- Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А їх бiльше, як нас, i коли яке чудо не зробиться, то на завтрашнiй радi усе пiде шкереберть.

- Тiльки ви, панове, не журiться так дуже. На тiй радi ще не одно може таке зробитися, що усе буде гаразд, - каже Сагайдачний.

- Роби, як знаєш, та я не знаю, чи що вигадаєш.

- Хто знає добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, - каже Сагайдачний.

Зараз попрощались з кошовим i вийшли. Сагайдачному пильно було до куреня привiтати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка видалась йому доброю. Узявши Марка пiд руку, йшов Сагайдачний через майдан у курiнь та розпитував землякiв, що за той час робилося. Спитав, чи не було якої вiстки вiд Чепеля.

Та Жмайли були якiсь стурбованi. Заговорювали, чим могли, розказували про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звiдтам вiсток мало, що старий не приїздив на Сiч нi разу.

Сагайдачний брав цю їх турботу на рахунок завтрашньої великої ради i знову став їх заспокоювати, що якось воно зробиться.

На Сiчi рознеслась блискавкою вiсть, що Сагайдачний вернувся з Києва. Дiзналися також, через що вiн з Києва мусив утiкати. За подiю на Подолi ходили перебiльшенi гутiрки. Та всi були радi, що вiн вже повернувся. Дехто вередував на кошового, чого вiн такого славного товариша бакалаврувати заставив.

В куренi не було нiяких змiн. Жук все ще отаманував з вибору. Багато товаришiв тепер, пiд лiтню пору, повиходило поратись коло хлiба, ловити рибу, пильнувати пасiки тощо.

Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз приложили iмення Твердолоб.

Пiд вечiр зiйшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись перед роками, грав на бандурi, приспiвував i розказував таке, що всi аж за боки брались вiд смiху.

Приєднав собi вiдразу всiх i був того певний, що на завтрашнiй радi поведе усiх за собою, куди захоче.

Як лише сонце пiднялось на небi, на сiчовому майданi вдарили в бубни i литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили по усiх закутках i закликали людей, а упiрних пiдганяли палицями. На раду у великому колi мусили всi бути. Розходилося о важну справу, о похiд проти Польщi. Козаки вiдгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в Днiпрi потопити, а вибрати iншу. Старшина прогавила стiльки часу i нiчого не зробила, а товариство нiвечиться, ледачiє. На майданi ставало гаряче.

Серед майдану поставлено пiдвищення для старшин i для промовцiв, поставлено стiл пiд клейноди.

Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут був такий гамiр, що свого слова не було чути.

Вiдтак, коли замовкли литаври, вiд дому кошового розступився народ i пропустив сiчову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою пiд бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний i курiннi отамани з осавулами. Усi повиходили i поставали на пiдвищеннi. Кошовий дав знак булавою, i усюди затихло, наче маком посiяв, наче горобцi весною на вербi, коли хто до них приблизиться.