Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Кошовий зняв шапку, поклонився на всi сторони i промовив так:

- Славне сiчове товариство, панове отамання i всi козаки-товаришi! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, i на бажання товариства скликали сьогоднi велику козацьку раду. Тепер ви обмiркуйте, що нам робити? Обмiркуйте розважно, щоб потiм не вийшло щось такого, вiд чого могла б наша козацька справа потерпiти. Прохаю промовцiв, щоб виступили i сказали своє мудре слово. Опiсля ж буде те, за чим подасться бiльше голосiв.

- Чого багато говорити? - обзивається один з переднiх. - 3 говорiння кашi не буде. На ляхiв ходiмо, та й годi, зараз вибираймо наказного.

- На ляхiв, на гнобителiв українського народу! - гукала уся юрба.

На радi зчинився великий галас i крик. Нiчого не було чути, лише:

- Смерть ляхам! На ляхiв, на панiв ходiмо!

Тодi виступив на пiдвищення Сагайдачний. Вiн кланявся шапкою на всi сторони.

- Тихо, товаришi, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси.

- Хто це? - спитав хтось.

- А ти де був? Сагайдачного не знаєш?

- Тихо. Слухаймо.

- Панове старшино, панове отамани i товариство славного Запорозького вiйська!

- Перше моє слово до вас буде таке: вiтаю вас усiх вiд України, вiд золотоверхого нашого святого Києва, вiд Києво-Печерської лаври, вiд славнозвiсного її архiмандрита отця Єлисея Плетенецького. Вiн посилає вам своє поздоровлення i благословення!

- Слава йому, слава!

- Та, окрiм повiтання, нiчого доброго вам з України не приношу. Усюди горе та стони поневоленого панами українського народу. Пани розбiсились i сприсяглись на загибель православного народу i його церкви. Унiя поширюється i нашi церкви забирає силою, наших владик нема, а просте духовенство темне, розбите, безрадне i нiкому дати йому проводу.

- На погибель ляхам, геть iк бiсовi з унiєю! - залунало на майданi.

- Зближається година порахунку з панами за утиски, за кров наших братiв. Цей порахунок зробимо ми, запорожцi. Помстимо люто Солоницю.

- Так! Помстимо так, що у пеклi радiти будуть.

- Обираймо Сагайдачного наказним, i далi - на ляхiв!

- Послухайте мене далi! - говорив дзвiнким голосом Сагайдачний. - Товаришi! Маємо йти на оборону нашої церкви i треба нам iти, це наш святий обов'язок.

Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн пiдсипає пороху до вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".

- Я її обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, якої тут немає, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Києвi. Оборонив її на часок, а така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала смерть, коли б не втiк. Що опiсля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й унiати таки поставили на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти їм пiдмога i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на неї треба неабиякої сили.

- То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.

- Послухайте мене далi. Чи достойнi ми тої честi, щоб господь ужив нас за свою десницю в оборонi церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповняємо заповiдi божi? Ми, коли подумаєш, лише хрещенi, а бiльш нiчого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивiться поза себе. Де наша церква? На цiм мiсцi заснував козацьку Сiч перший її отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька стала грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожцiв, є тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми ростемо, мов гриби по дощi, а церкви таки нема. Десятки i сотки без сповiдi i покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим ми цей грiх байдужостi спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самi її не маємо, бо не хочемо мати. Не приступаємо як слiд до господньої трапези, бо у нас немає церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарської оселi? Тим, що коли б тут сидiли татари, був би у них давно свiй мечет. Так само зробили би турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унiя вiдняла, а тому, що нам не хочеться її поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Сiчi, не буде своєї церкви вiдповiдно до нашої сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову менi вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як туземна слава. Товаришi! Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один кiлок, то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi согласнi йти на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду. Цього року того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей великий похiд так скоро не скiнчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого походу, узятись би нам за будову церкви. До осенi її збудуємо, а на рiздво, певно, вже заспiваємо собi: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся."