Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Конашевич, як звичайно, був мовчазливий i прислухався, яка думка у других. Тодi каже:

- Воно, панове, тепер зле, нiде правди дiти, i коли б так усе мало бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею пропав би й увесь православний український народ. Бо треба вам знати, що по думцi ляхiв i їх дорадникiв-єзуїтiв, унiя має бути тим мiстком, котрим мають перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам змiркував, але змiркували це не такi, як я, вченi люде. До такого я добре прислухався ще в Острозькiй академiї. I коли я опiсля жив у Києвi, то я побачив наглядно, що це правда, що говорили мої колишнi вчителi.

Я не берусь говорити про те, яка вiра краща: наша благочестива чи латинська, але я те знаю, що наша вiра для нас найлiпша, бо то церква українська, а латинська церква - то польська. Хто у латинськiй вiрi живе - то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов око в головi; коли вона пропаде, то пропадемо i ми всi, цiлий наш народ. Ця оборона приходиться нам важко, бо ми розбитi. У нас нема єпископiв. Польща не допускає до того, щоб у нас були єпископи добрi, яким лежало би на серцi добро церкви. Бачите i знаєте, що дiється у нашiй столицi, у золотоверхiм Києвi. Осталась нам одна Києво-Печерська лавра завдяки ревностi преславного отця архiмандрита Єлисея Плетенецького. Нашi владики, тi, що ще остались, нiде правди дiти, ледачi. А ви знаєте, що яка голова церкви, така й церква, бо вiд голови риба смердить. Духовенство розбите, темне, не може собi дати ради, хоч воно хотiло би щось зробити i церкву пiддержати. Нема проводу. Про народ нам нема чого говорити, бо вiн не має волi. Наше козацтво замало церквою iнтересується. Як товариш Запорозького вiйська мушу сам це признати.

Як же це лихо, яке у нас завелось, направити? Ми всi повиннi згуртуватися пiд стягом православного благочестивого хреста, всi - вiд пана до послiднього мужика. Ми повиннi сказати собi тверде слово, що церква i ми - то одне, нерозлучне, недiлиме, сковане, мов залiзо. У тiй нашiй злуцi повиннi ми придбати для церкви все, що може поставити її на ноги, а це є наука, освiта, вишколення, освiчення борцiв за церкву i народнiсть. До освiти веде школа. У нас не смiє бути одної закутини, де би школи не було. Вiдтак з нижчої школи треба посилати талановитих хлопцiв у школу вищу, але не ляську, не єзуїтську, а нашу, православну. Це не таке тяжке дiло, як би воно здавалося. Лише треба хотiти, хотiти, хотiти. Коли капля води, падучи частенько на камiнь, може у ньому вижолобити дiру, то добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкiл у нас мало. Школа в Острозi так довго стоїть, як довго живе старий православний князь. Коли вiн замкне очi, то його зляшений синочок Януш за пiдшептом єзуїтiв цю школу загирить. Львiвська ставропiгiя не може подолати потреби Галичини. Тепер приходить черга на Київ. Там мусить стати славна вища школа на цiлу Україну. За це подбає отець архiмандрит, але йому слiд помагати. Складаймо на це грошi в певнi руки. Отець архiмандрит - це жемчуг серед українського народу, це зоря, яка свiтить на цiлий український свiт. Це пророк, якого пiслав нам господь, щоб вивести український народ з кромiшньої темряви. Гуртуймось всi пiд його мудрий провiд, помагаймо йому по наших силах, бо коли б через нашу байдужiсть не повезло йому перевести цього великого дiла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.

Конашевич говорив з таким жаром, що случахi захоплювались, вони були прикованi до його думки. У хатi стало тихо, лиш слова Конашевича дзвенiли, начеб у срiбний дзвiнок дзвонив.

- От що, мої брати. Коли так гарно сьогоднi зiбрались, коли у нас одна думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при найближчiй нагодi вiдвезе у Лавру i передасть отцю архiмандритовi вiд канiвцiв гостинця на київську школу.

Дехто, хто не мав грошей при собi, позичав вiд сусiда.

Конашевич перечислив те, що було в шапцi при всiх, пов'язав у вузлик i передав Артимовi.

Артим був тим затурбований i почухав себе в потилицю:

- Хiба дам поки що переховати Настi. Я ще не раз поїду у Київ, поперед усього треба менi пана Конашевича перевезти.

- Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його так зараз звiдсiля не пустимо, i ти би мiг ще з Києва вернутися. За той час я вiзьму його до себе. У мене i просторiша хата, i вигiднiше буде.

Це Артимовi не подобалось, а Конашевич каже:

- Дякую, ваша милiсть, за запросини, але покористуюсь ними аж другим разом. Тепер я обидив би мого товариша i господаря, коли б вiд нього перебрався в iншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним людям я не можу робити. Менi в Артима дуже добре i свобiдно.