Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Петро ввiйшов сумний, вклонився ясновельможнiй в пояс i поцiлував у руку:

- Приходжу до вельможної панi з одним важним дiлом, яке дотикається дiтей вельможного панства, а моїх любих учнiв i молодих приятелiв. Прошу вельможної панi, я в Острозькiй школi вчився не лише класичних язикiв старинних грекiв i римлян, але також i медицини. Моїм учителем був славнозвiсний учений i ректор академiї, котрий вчився на славному Паризькому унiверситетi. Отож я знаю i лiкарювати, хоч не охотно цим займаюся. Вельможна панi, як дбайлива i печоло-вита мати, мусила завважити, що її оба многонадiйнi сини не зовсiм здоровi. Вони марнi, слабосильнi, i треба їх завчасно братися лiкувати. Вони доброї конституцiї, iз здорових родичiв, i лiкування певне, i то в короткiм часi. А лiчити їх треба так, щоб не заливати їх мiкстурами, як це лiкарi роблять, лише допомагати самiй природi, а вона, могутня панi, дасть собi раду з такою недугою.

Панi слухала з великою увагою i немало затривожилась, почувши про недугу:

- А по чiм, вашмосць, судиш, що вони нездужають?

- По їхньому виглядi i по цiлiм їх поведеннi. У них блiдi лиця, попiд очима пiдкови, вони не можуть на одному мiсцi довше спокiйно всидiти, їм частенько поболюють голiвки. Це признаки ненормального стану не лише для лiкаря, але i для кожного розумного чоловiка, що уважно дивиться i обсервує.

- Яка ж на це рада?

- Заки лiкар пiзнає недугу i подумає над лiками, мусить дослiдити недугу. У дiтей цих я вже причину пiзнав, бо мав на те досить часу: у них брак свiжого повiтря, руху i харч, який вони вживають, шкiдний. Треба змiнити поживу вiдповiдно до вимогiв молодого тiла. Така пожива, яку вони тепер приймають, є гострими корiннями заправлена, затовста, заобiльна. Вино для дiтей, безуслiвно, шкiдливе. Це все викликає небажанi гумори i приспiшає обiг кровi, а це для дитини недобре.

- Говорив менi вчора муж, що вашмосць хочеш їх на челядну страву поставити.

- Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не вирозумiв мене. Я не говорив про страви челяднi, лише страви простi. Я знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що i ця страва була б невiдповiдною для дiтей.

- Простiшої страви, як у мене челядь має, я не знаю.

Петро усмiхнувся:

- Я зараз скажу i назву такi простi страви, як борщ, галушки, вареники, каша, трохи м'яса, а потiм овочi, мед, молоко, того якнайбiльше.

- Але ж таке їдять мужики на селi.

- Так, i для того вони здоровi, а їх дiти розумнi,

- Дарма. Наш французький кухар такого варити не вмiє.

- Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-мiщанку на кухарку, а я їй скажу кожного дня, що нам має варити, бо i менi вже навкучилось за такою простою стравою.

- Щоби в моїм домi кухарка варила?

- Прошу вельможної панi, за моїх учнiв я вiдповiдаю моєю совiстю. Тепер, коли я панству вiдкрив цiлу правду, моя совiсть чиста i спокiйна. Гадаю, що для добра дiтей, i то ще таких гарних дiтей, можна зробити з моди таку жертву, щоб побiч кухаря поставити кухарку. То все в руках вельможного панства, а не моїх. Коли не те, то моє учителювання не потриває довго.

- Хочеш, вашмосць, нас покинути?

- Воно так є, що з розвоєм ума мусить поступати в парi i розвiй тiла. Одно другого не смiє на крок випередити. В тiм разi не може бути мови про те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний припиниться, а вiн вже припиняється, то i душевний не зможе далi поступити. Тодi моя мiсiя скiнчена.

- Але, не дай Боже того, я би вмерла, - роби, як знаєш. Вашмосць розумний i вчений чоловiк. Вiд завтра буде у нас кухарка.

За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово захоплювало її душу. В її очах Петро вирiс на великого, на мудрого й ученого. Вона його обожала.

Петро вийшов вiд панi вдоволений. Поставив на своєму, доп'яв того, чого хотiв. Був вдоволений з своєї сили, коли таку дурну павичку потрафив нагнути до своєї волi. "Тепер всi будуть так танцювати, як я їм заграю".

Панна Зося вижидала Петра в сiнях.

- Пане Конашевичу, ви вмiєте чудес доказувати.

- Вельможна панi дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати.

"Ось та, то вже зачемеричила собi геть мною свою голiвку, коли б ще тамтiй павичцi не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кiнцi моєї мови пiдслiпкувала на мене очко. Бiда менi з тими бабами".

За обiдом вельможна панi була для Петра дуже ласкава. Часто до нього заговорювала i припрошувала їсти, чого до тепер нiколи не було.

- Мої любенькi, - каже Петро до хлопцiв, - вiд завтра будемо їсти ми три разом окремо.