Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

- Ну, i чого ж ти на мене сердишся? - спитав Зiнько.

Вона почала докоряти:

- Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш - як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.

- Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?

- А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох, як орiшки-близнята,- або говоримо, або читаємо, або спiваємо… А тепер!..

- А тепер?

- А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!

- I яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хiба ти їх не любиш?

- Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!

- Ну, от бачиш! А Карпо?

- От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати, мов з книжки: "Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх тебе вловлює, i во уста вступає, i з уст виступає, i до носа приступає!.." Ха-ха-ха!..

Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зiнько засмiявся:

- Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю - жено?

- От же казав,- я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!..

- Ну, а Грицько який тобi?

- Я Ївги не люблю! - вiдрубала Гаїнка швидко.

- Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.

- А Грицько… Грицька… менi його жалко… Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..

- Не з-так то вже й нiколи,- засмiявся Зiнько.- Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…

- От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.

- Та ти ж iз матiр'ю… I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба…

- Задля громадської справи…- почала була щось непевне Гаїнка, але Зiнько перепинив її, кажучи своє далi:

- А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумiєш, що кожному громадяниновi треба за добро громадське дбати.

В гарненькiй голiвцi Гаїнчинiй оця штука - громадське добро - була якась занадто невиразна - от як туман: бiлiє, а пiдiйдеш ближче - нiчого нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько її хвалив (вона так любить, як вiн її хвалить), то й вона подобрiшала задля того премудрого туману, задля громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького Зiнька, взяла його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила:

- Воно звiсно, як громадська справа, то треба… Тiльки знаєш, Зiнечку, якби так, щоб громадському добровi манюпусiнька часиночка, як нiч у жнива, а нам удвох - велика, як день улiтку.

Зiнько засмiявся:

- Моя ясочко! От упораємось якось iз тiєю землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!

Вона голосно засмiялась i засипала йому все обличчя й голову дощем квiток, тiльки що нарваних унизу на левадi.

- А сьогоднi ж ти недовго будеш у Грицька? - спиталася.

- Нi, недовго.

- Гляди ж! Не сиди до пiвночi! У! Я через тебе тiльки квiтки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат iз.сестрою побралися… Боже ж, грiх який! А тодi як розпиталися, хто вони!.. Дак брат i каже:

Ходiм, сестро, горою,

Розсiємось травою:

Ой ти будеш синiй цвiт,

А я буду жовтий цвiт…

Будуть дiвки квiти рвать,

Нас з тобою споминать…

Оце я кажу, а може, вони чують мене!..

- Хiба ж квiтки чують? - спитав, смiючися, Зiнько.- Адже вони неживi.

- Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечiр дiдусь беруть сокиру та й iдуть до грушi або до яблунi, та й нахваляються, що рубатимуть: "Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а попiл на вiтер порозпускаю!" Дак воно злякається та й родить.

- Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.

- А,_ може ж, i розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубовi: "Давай мiнятися!" А дуб каже: "Не хочу - мене тiльки кора в свiтi й держить".

- Дак вони ще й розмовляють?

- А то нi? Воно все говорить промiж себе. Один чоловiк та знав розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос… дак, було, йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я,- каже одно,- вiд того. А те: а я вiд того… я вiд голови… я вiд любощiв… Так i розмовляють… Найбiльше вночi… Зiллечко до зiллечка прихиляється, зiллечко до зiллечка озивається… I-i! Аж дивно й страшно, як подумаєш!

Вона аж iздригнулася.

- Чого ж тобi страшно?

- Воно не страшно… а так… як от на Великдень усi люди i батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно вiдтiля, як з того свiту: воiстину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi жива… От ходиш так, думаєш,- воно так собi, як камiнь, аж воно - живе, i чує, i розбирає… I земля чує, i трава чує, i дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тiльки себе… I я серед їх, як травинка, манюсiнька травинка…