Борис Грінченко - Пiд тихими вербами

Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi.

- А ти ще й досi не спиш?

- Та я була лягла оце зараз спати, та й устала,- боюся.

- Чого?

- Щось ходе в садку над рiчкою… Ще й учора нiби щось ходило,- так менi здалося… Та думала собi: то так учувається… А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду,- по сухих гiлках iде. Он, чуєш,знову.

Вони прислухались. Справдi чути було, що в саду щось є. Зiнько шепнув Гаїнцi, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався помiж деревами вниз, де чути було ходу. Нiч була не мiсячна, хоч i зоряна, i треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зiнько приглядавсь i нiчого не бачив. Коли враз почув, що затрiщав тин у той бiк, де був Струкiв садок. Глянув i побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом i зараз же шугнула вниз, у Струкiв садок.

- А хто там ходить? - гукнув Зiнько, але почув тiльки, як хтось швидко затупав ногами по той бiк тину.

Гаїнка спитала, як вiн вернувся:

- А що, бачив?

- Бачив,- щось у Струкiв садок плигнуло.

- А не пiзнав?

- Де ж там! Темно, та й здалека. I чого б тепер ходити? Сказати влiтку, дак хоч садовина, а тепер!..- дивувався Зiнько.

- Дак, може, на кого воно скидається? - допитувалася Гаїнка.

- Де ж там розбереш! Так, нагадало менi чогось Микиту Тонконоженка,мов такий здоровий, як вiн… да тiльки чого ж йому тут ходити? Хiба до якої Струкiвни?

- Ай справдi, може, до Струкiвни,- сказала Гаїнка й додала: - Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрiнешся з їм де на вулицi, то так на тебе гляне, що аж гидко.

- Не люблю й я його,- вiдказав Зiнько,- поганий парубок.

- I все як зострiнеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. I очi в його якiсь такi, як… у Ївги!..

Зiньковi згадалися на мить Ївжинi очi - як вони на його сьогоднi блискали. Але зараз же й забув за iх, почавши розказувати Гаїнцi про те, що в їх було з Грицьком…

Проминуло ще кiлька день, i вже десятник ходив i загадував на недiлю в громаду. Лишилося нашому товариству тiльки три днi. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога бiльше людей до своїх думок.

Вже вся громада зiбралася коло волостi. Деякi сидiли на колодках попiд тином, деякi, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а бiльше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходячи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякi новини, про надiї на хлiб та врожай та про iншi свої справи, тiльки не зачiпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Вiн крутився помiж своїми людьми, усмiхався, та примилявся до них, та нишком iнодi казав кому щось. Зiнько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вiльно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе скоро вiн помiтив, що десятник раз у раз нишком кликав цього або того дядька всередину до волостi, де давно вже сидiли Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усi гуртом, умовляли таких людей, яких iще не встигли або не змогли досi вмовити. Зiнько озирав громаду i лiчив, на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, i виходило дуже мало.

- А бачиш, Зiньку,озвався до його стиха Васюта,- нi Павла, нi Оксена, нi Юхима нема.

Справдi, кiлька чоловiка таких, що подали слово стояти вкупi з Зiньковим товариством, зовсiм не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирiв.

- Лукавi душi! - промовив Зiнько.- А чого ж це досi Грицька нема?

- Он iде,- вiдказав Карпо.

Грицько пiдiйшов i став просто бiля їх. Вiддавши позичку Денисовi, вiн тепер не боявся його i ладен був змагатися з їм з усiєї сили. Вiн подивився по громадi й промовив:

- Мало наших!

- Мало,- сказав Зiнько.- А все ж треба змагатися.

- Глянь, Грицьку,промовив Михайло,один з молодших господарiв, що стояли при Зiньковому боцi,глянь, як твiй братик з Денисом!

Справдi, Панас був у тому гуртi й ходив слiдком за Денисом.

- Чи ти ба, який багатир винявся! - сказав другий чоловiк, Савка.- Туди ж пхається!

- Не диво,- промовив Грицько.- Сподiвається, що тi пособлять одняти в мене поле.

- А гляньте, де Кирило! - промовив Карпо. Всi глянули й побачили, як Кирило виходив з волостi.

- Кириле! - гукнув Васюта.

Але вiн, мов не чуючи того, дивився в другий бiк, збiг швиденько з рундучка i зник у Денисовiй юрбi.

- Оце ж iзрадник! - сказав Карпо.

Ця зрада була дуже прикра: i Зiнько, i його товаришi дуже рахували на Кирила, бо був чоловiк не дурний, проречистий та смiливий. За їм потягло б руку й багато iнших, а тепер вони або пiдуть слiдком за їм у той гурт, або мовчатимуть.