Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— Мені треба поговорити з вами, — хвилюючись, сказала Саллі. — Ради цього я і прийшла.

Місіс Моллой випровадила дітей з хати, надававши їм купу доручень: позаганяти кіз, назбирати хмизу… І попередила, щоб вони не лізли у шкоду. Віддавши немовля, що досі було в неї на руках, старшій дівчинці, вона сіла чаювати з місіс Саллі.

Та й посміялася ж місіс Моллой, коли Саллі призналася їй, що в неї, здається, буде дитина!

— Голубонько, та я знала про це ще хтозна-коли! — благодушно сказала вона й на підставі власного багатого досвіду почала доводити Саллі, що народити дитину — не таке діло, через яке треба хвилюватись. Навпаки, що менше хвилюватись, то краще.

— Всі мої дітлахи народилися, де кому бог послав, — з гордістю сказала вона. — Теду самому довелося докласти рук, коли на світ з’являвся Перті, на два тижні раніше, ніж треба А двічі дитину приймали в мене тубілки — вони чудові повитухи. Кращі, ніж оті лікарі-п’яниці, до яких бігають жінки на приїсках.

На думку місіс Моллой, Саллі була вже на шостому місяці, отже, якщо їхати на південь, то їхати треба негайно. Місіс Моллой радила неодмінно поїхати — так буде краще і для дитини, і для самої Саллі, бо Саллі таки ще не зовсім оговталась після хвороби. А через місяць їй уже буде ризиковане трястися цілий тиждень у диліжансі та потім ще два дні тягтися поїздом з Південного Хреста.

— Так, чого доброго, і при дорозі можна родити, як трапилося в мене з Перті, — з усмішкою сказала вона. — А це, голубонько, дуже нелегко. Кругом самі чоловіки. Та й дитину можна занапастити.

— Я могла б лягти в тутешню лікарню, — повільно проказала Саллі. — Але там дуже багато хворих на тиф.

— Ну, якщо вже на те пішло, голубонько, то чому б вам не прийти до мене? — запропонувала місіс Моллой. — Я вас і догляну.

Саллі подякувала їй, намагаючись приховати своє збентеження. Ця дебела й неохайна жінка, при всьому її досвіді та щирому бажанні допомогти, навряд чи годиться у повитухи, думала Саллі. В халупі була лише одна кімната — водночас кухня і їдальня; в кутку, за парусиновою завіскою, спали містер та місіс Моллой. Діти тулилися на двох вузьких верандах — спереду й позад будинку, геть заставлених дерев’яними тапчанами, обтягнутими рядюгою. Хіба ж можна родити дитину в таких умовах?

— Я певна, Морріс приїде відразу, як тільки одержить мого листа, — твердо сказала Саллі. — І тоді я негайно поїду до моря.

Проте, повертаючись назад у Хеннан під палючим полуденним сонцем, Саллі сама вже не знала, чи вірить вона в ці слова, чи й справді повернеться Морріс, як тільки одержить ї листа. Піднесений настрій, з яким вона йшла до місіс Моллой, зник, натомість у серце закралась невиразна туга. Чи може вона бути певна, що Морріс поставиться до її листа так, як би їй хотілося? Якщо він натрапив на золото, йому важко буде від нього відірватись. Якщо золота нема — він не захоче повертатися додому з порожніми руками. Невже свідомість того, що і їй, і дитині загрожує тут небезпека, не переможе у ньому цієї жадоби до золота, що потьмарила йому увесь світ?

Саллі рішуче відкинула цю думку і вилаяла себе за те, що була несправедлива до Морріса. Хіба ж він може отак знехтувати свої обов’язки? Ні, ні, звичайно, він захоче бути біля неї, коли вона народжуватиме йому сина. Він подбає, щоб її доглянули, запросить акушерку й досвідченого лікаря. Можна собі уявити, як він пнутиметься з шкури, щоб Фітц-Морріс Гауг-молодший був оточений належною увагою. Старі поняття про збереження роду й таке інше ще живуть у ньому, хоч тепер у це й важко повірити, дивлячись на нього. Та зрештою і золото йому потрібне хіба не для того, щоб тільки повернутись на батьківщину й жити так, як він жив колись?

Син, думала Саллі, тільки син може стати для Морріса важливішим за золото. Морріс приїде. Це безперечно. Вона ніколи йому не простить, якщо він не приїде.

Старателі приходили обідати невдовзі після роботи. Ті з них, що працювали на своїх ділянках, закінчували о четвертій годині, забігали до найближчої пивнички перепустити чарчину, поверталися до своїх наметів сполоснути пилюку з обличчя та рук і поспішали до містечка поповнити запаси води та продуктів або йшли просто в їдальню. Саллі квапилась додому, побоюючись, як би там у Калгурли не загас вогонь, а її родичі не вчинили наскок на комору.

Та все було гаразд: у вогнищі тлів підгорнений присок, а Калгурла за своєю звичкою неквапливо накривала на стіл. Саллі, звичайно, довелось чимало попріти, поки вона приготувала гарбуз, картоплю та заварний крем із згущеного молока й яєчного порошку до пудингу з сушеними абрикосами. Але рівно на п’яту обід у неї був, як завжди, готовий.