Володимир Дрозд - Пришестя

— Не вершин комунізму, дядьку, а вершин комунізму…

— Не буржазних, дядьку, а буржуазних…

Агітатор зукоса, сердито зиркав на мене, червонів, набурмосувався, але читав далі, водячи білим, канцелярським пальцем по газетних рядках. Дядьки, які із зрозумілих причин ненавиділи сільського фінагента, мовчки тішилися, спостерігаючи, як хлоп'я втирає йому носа. Нарешті агітатор не витримував, ковзав з воза, хапав вуздечку із стіни упряжної і, матюкаючись, шерхотячи крильми галіфе, гнав мене з двору. Тим часом дядьки, підсміюючись, розходилися по роботах. Агітбесіда закінчувалася в сільській лавці, де фінагент привселюдно скаржився на мене. Батько наливав йому чарку з графина — горілка тоді була розливна, привозили її у бочках — і примирливо казав:

— Ну, що ти, хай уже з нами, а ще і з дитям дурним воюєш… Фінагент таки одігрався на батькові, описавши не лише дерева на садибі нашій, а й геть усі кущики, навіть кущі здичавілого барбарису в ярку.

Тоді ж я вперше потрапив на замітку до органів, правда, поки що усну. Це уже бригадирував у нас Данило Земський, Лозового таки зняли, доручивши завідувати млином. По-вуличному нового бригадира звали Супчик. Прозвиська цього він страшенно не любив. Була неділя. Я сидів на шпилі Зевченкової гори, як завжди з книгою, нижче, в ярку, паслася моя свиня. На Халявинському шляху заторохкотіла кованими колісьми бричка, зупинилася коло мене. У бричці сидів плюгавенький, але в кітелі, галіфе і хромовиках, чоловічок:

— Де тут ваш бригадир живе?

Я показав хату. Бригадир жив близько, під горою.

— А як його фамілія?

— Супчик його прізвище, — відповів я і опустив очі в книгу, щоб не розсміятися.

Чоловічок залишив бричку на шпилі гори, сам похилитав до двору бригадира. Прочинив було хвіртку, але назустріч кинувся пес. Гість поспіхом бамкнув хвірткою, підійшов до тину і загукав на весь куток:

— Товаришу Супчик! Товаришу Супчик!

Бригадирова хата німіла.

— Товаришу Супчик! — аж надривався голосом гість.

Нарешті розчахнулося вікно і з'явилося зле, набубнявіле лице бригадира:

— Дак, мать-перемать, який я тобі Супчик? Я — Данило Данилович Земський!..

Врешті-решт, якось вони там порозумілися. Довго сиділи на призьбі, розмовляли, час од часу позираючи у мій бік. Відчуваючи свою провину, я швиденько зайняв свиню і погнав додому. Але бричка таки наздогнала мене уже біля Артемового в'яза. Чоловічок у бричці був такий лютий, що очі його здавалися двома більмаками:

— Ти, г… мале, де живеш?!

Я мовчки кивнув на своє дворище. Батько дивився на нас із дровітні, зіпершись на встромлену у колоду сокиру. Чоловічок зліз із брички, ухопив мене за вухо чіпкими, твердими пальцями, повів у двір:

— Твій ублюдок?!

— Дак наче ж мій… — батько поліз до кишені по кисета з махоркою.

— А ти знаєш, хто я такий?

— Одкуль мені знать? Буду знать, калі скажете.

— Я — з органів. При виконанні службових обов'язків. А твій виплодок свідомо дав мені неправильну інформацію, познущавсь наді мною і керівництвом бригади! Ти знаєш, що я можу з вами обома зробить, куди запроторити?!

Тут уже, здається, і батько злякався, так справа поверталася. Ухопивши мене за друге вухо, повів до ґанку, дав стусана в спину. Я шмигнув у хату. Батько з гостем довгенько сиділи на колоді. Зайшовши нарешті до хати, батько мовчки показав мені кулака…

На цьому інцидент було вичерпано. Як пишуть тепер в офіційних звітах.

Ще належало мені відбути шість років Петрушина. Наприкінці серпня п'ятдесят четвертого року чоловік Люби посадить мене на раму старенького велосипеда, як це й описано в повісті «Ирій», і повезе до Чернігова, аби я там навчався у дев'ятому та десятому класах, а після уроків няньчив їхню дитину. Відтоді і до кінця днів своїх я уже буду в своєму селі лише гостем. Усе рідшим і рідшим. Згадані шість петрушинських літ будуть уже іншими, одружиться батько, із сусіднього Роїща привезе молоду жінку, у них народиться дитина, але для мене — не менш гіркими, аніж описані мною у цій книзі. Ще багато сліз моїх проллється на в'язку, торф'янисту петрушинську земельку.

У перший день літа п'ятдесят шостого року, навідавшись на одну ніч до Петрушина, я пішкуватиму Артемовою вуличкою, а далі — полівкою, повз Загальний двір, вівчарню, кладовище — у самостійне, доросле життя. Уже на мене чекатиме робота в редакції Олишівської районної газети. Пішкуватиму з трьома карбованцями у кишені, які батько зі скрипом, неохоче, але дасть мені на дорогу. Можна сьогодні іронізувати, скільки кому заманеться, але і справді я, басаманячи парусиновими черевиками попелястий пісок полівки, глибоко відчував історичну, принаймні для власного життя, мить мого виходу з Петрушина. Ось востаннє хутірські хати, блискаючи вікнами назустріч ранковому сонцю, усміхнулися прощально вслід мені і зникли за косогором. Ось блакитна маківка петрушинської церкви майнула між плескатих пагорбів наших, неначе благословила мене в дорогу, і не стало її. Матір з кутка занехаяного сільського кладовища перехрестила мене, хоч я уже і ще ні в що таке не вірив. І тільки поля, де я знав і сходив босими ногами по стерні та колючках кожен видолок, кожну торбину та рівчаки, Ближній і Середній, та ліс по той бік болота, підперезаного очеретистим Джерелом, проводжали мене аж до Чорторийки. Час од часу я обертався, не без туги й ніжності зиркав на наші пагорби, шепотів то «Прощай, село!», то «Прощай, дитинство!», але я вже був там — у своєму новому, майбутньому житті…