Володимир Дрозд - Пришестя

— Прощавай, зайчику. Не забувай мене. Як зустрінемося у полі, хоч вушками до мене ворухни. І я тебе ніколи-ніколи не забуду…

Відтак я опустив зайця на дно зарослої волошками розори, розняв руки. Якусь хвилину він сидів непорушне, прищуливши вуха, ніби не вірив у своє щастя, у свою несподівану волю. По тому, справді, як гумовий, не випростуючи лап, стрибнув убік. А за мить уже чкурав розорою од мене в поля, в жита, що тільки шелеснули за ним. Я поплівся до двору свого, уже дорогою, передчуваючи скорий приїзд батька. І він не забарився. Щойно я встиг витягти з ями і прихилити до пригребиці драбину, як у вуличці заскрипіли колеса і занокав до коня батько. Коли я з'явився з-за хати, він уже відчинив ворота, заїхав у двір і тепер закурював, прихилившись до воза, повного ліщиння.

— Дак ти там за своїми книжками не забув свиненя погодувать?

— Не забув, тату.

— А теляті трави нарвав?

— Нарвав.

— І зайцю кинув?

— А зайця я випустив…

— Куди ти його випустив? — батько ще нічого не зрозумів, спокійно смалив цигарку.

— У поле одніс і випустив.

— Ти що, здурів?!

— Зайчик теж жити хоче на волі…

Батько мовчки висмикнув ліщину з оперезаного вірьовкою воза, кинувся до мене. Я метнувсь за задвірки, там, в огорожі, була хвірточка. Вислизнувши у хвіртку, щодуху біг крутим Халявинським шляхом, повз наш ярок, повз Малащин двір, батько, з довгою ліщиною у руці, важко хекаючи, — за мною. Проминувши Малащин двір, батько зупинився. Я був далеко попереду.

— Щоб ти й додому не вертався! Живи у полі із своїми зайцями! — гукнув гнівно батько і повернув назад, у село.

Я побрів у жита, сів на край розори, де нещодавно прощався із зайчиком. Житні колоски шелестіли над моєю головою, лагідно і зичливо, волошки тулилися до моїх колін, ніби утішали мене. Я гірко і довго плакав, просячи жито, землю, небо повернути мені матінку рідну. Усе живе навколо співчувало мені, я відчував на собі теплий подих світу живого, чув голос його німий, добрий до мене. Але матері не було, і я знав, що вже й не буде. Ніколи. Сонце покотилося по верхівках верб над шляхом, час було виганяти на пашу свиненя. Свиненя паслося в Загальному дворі, я сидів на ґанкові колгоспної комори, читав книгу. Батько пройшов повз мовчки, похнюпивши голову, ніби й не помітив мене, але уже й не сварився. Мабуть, у лавку. Більше ми ніколи не згадували про зайця. Він ходив у своїй старенькій солдатській шапці, поки й не оженився вдруге. Нову, цигейкову шапку йому купила в місті молода дружина, моя мачуха.

Через багато років, поки я займатимуся громадськими справами, зайці геть обгризуть мій молодий сад у Халеп'ї.

Але то, певно, інші зайці, не родичі порятованого мною…

Щойно я буквально «проковтнув», як у дитинстві, коли вдавалося добути цікаву книгу, роботу Георгія Касьянова: «НЕ ЗГОДНІ: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років». Уже наш час настільки віддалився, що стає потроху історією . В цій роботі, серед іншого, є такі рядки: «…Поява шістдесятників — подія революційного характеру. Тоталітарна система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом видала «побічний продукт» — ціле покоління відвертих нонконформістів і, що важливо, саме з середовища інтелігенції… Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Більше того, майже всі вони прагнули удосконалити цей режим…»

Це все — правда, хай і гірка. Роздвоєність свідомості була закладена в генах наших. Породження тоталітарної системи і водночас — народу з його страшним історичним досвідом виживання в часи революцій, колективізацій, голодоморів, війн, рабства, ми волею долі виростали на перехресті, з якого в майбутнє вело чимало доріг. Багато хто з нас намагався іти розкаряч, двома дорогами, поки вони не розбігалися так, що доводилося нарешті вибирати одну з них, аби не розчахнутися навпіл. Це й відбилося на долі як окремих шістдесятників, особливо з-поміж творчої інтелігенції, так і покоління загалом. Але, ще раз наголошую, початкова стадія роздвоєності простежується в такому далекому дитинстві, коли ще й сформованої свідомості не було, не могло бути, а були тільки емоційні спалахи особистості, яка народжується…

Вечір. Сиджу в куточку прокуреної конторської кімнати серед дядьків, які затято смокчуть цигарки з міцного, смердючого самосаду. Це десь той же сорок восьмий рік, бо сестра Марія ще не вийшла заміж, ще працює на фермі. Засідання правління колгоспу. Я правдиво хвилююся, очікуючи, коли дійде до моєї заяви. Нарешті голова колгоспу дістає аркушик із учнівського зошита, читає мої каракулі: «До правління колгоспу «Шляхом комунізму» від піонера Володі Дрозда. Прошу довірити мені догляд за телям на колгоспній фермі. Довір'я правління колгоспу виправдаю!» Це була графоманія, і творча, і життєва, у ті роки піонерські газети рябіли від подібних заяв і захоплених оповідок про патріотизм, трудовий подвиг сільських школярів. Але петрушинські правлінці, певно, піонерських газет не читали.