Володимир Дрозд - Пришестя

І через багато літ у новітні, ринкові часи я знову і знову, розгинаючись на грядці в Халеп'ї над прополеним рядком буряків чи моркви, підсмикую штани і варіюю безсмертну фразу Петра Петровича:

— Чи яно жисть похудшала, чи ж… повужчала…

Тієї першої (після смерті матері) зими я з гуртом хлопчаків і дівчаток щедрував під вікнами Палажчиної хати. «Щедрий вечір, пане господарю! Бережи, Боже, свойого товару. Свойого товару і всякого статку, щоб не було на дворі упадку», — виспівували ми хриплими, бо вже прощедрували через увесь Хутір, голосами. Скрипнули сінешні двері, Палажка запросила нас до хати. Господаря, Івана Лозового, не було вдома, я, хоч і малий був, а вже добре знаю, що він частенько підночовує у молодиць сільських. Під стелею блимала гасова лампа, восьмилінійка, із закіптявілим склом, на столі, прихилена до склянки з водою, стояла фотографія загиблого у війну Палажчиного сина Мишка. Усім щедрувальникам господиня дала по коржику, посипаному маком, а мені — ще й карбованця. І пригорнула мене, приголубила, як рідного:

— Ти ж бо сиріточка, як і я у сьому світі…

Хата Лозових уже й тоді була незавидна, перехняблена у бік поля. А хліви над вулицею, у кінці двору — добрі, нові, брусовані. Затиснутий у руці карбованець грів долоню, буде на кіно, на три фільми, квиток коштував тридцять копійок, я уже снив тінями на полотняному екрані, як п'яниця горілкою. Очі сльозилися, як завжди, коли мені нагадували про моє сирітство. А може, то від морозу, що дужчав, сніг рипів, аж потріскував під ногами. Зачувши нашу ходу на стежці, мукнула у хліві корова, тріпнув крильми півень, зарохкала свиня.

А десь за тиждень хліви Івана Лозового загорілися серед ночі. Батько мій не спав, смоктав самокрутку біля припічка, він часто тепер тупцявся ночами по хаті, і одним із перших хуторян помітив пожежу. Тоді кожному в селі на воротах чи хвіртці писали червоною фарбою, що брати з собою на випадок пожежі. Батько ухопив відра і кинувся городами до двору бригадира. Я теж швиденько одягся, побіг слідом, мріючи про героїчний подвиг, тоді в піонерських газетах часто писали про мужність школярів у боротьбі з вогнем, правда, на колгоспних фермах і дворищах. Але місця для подвигу уже не було: хліви Івана Лозового догоряли. Уже впала стеля, завалилася стіна од вулиці. Кури клубками вогню летіли через город і падали у сніги. Крізь червону завісу лопотливого полум'я темніла туша геть обгорілої корови. Гіркувато пахло смаженим м'ясом. Небо над Хутором, вище стріх і дерев було закінчене, як скло гасової лампи. Висвітлені вогнем лиця хуторян були суворі і насмішкуваті. Жаліли скотину, безневинну, але ніхто не співчував господареві.

— Ось такочки, бляха, бахурувать, — просторікував Артем, тулячись до тину по інший бік вулички, він був не з тих, хто мріє про подвиг на пожежі. — Попотоптав Іван удів, теперечки і по ньому потопталися. Гасом хліви облили і підпалили з усіх чотирьох сторін. А добренна була корівка, я у них молочко брав, як наша в передойках ходила. Та й свиноматка поросна. Плодюча була. Та й курочки були як курочки, уже б за якийсь місяць і неслися, вози яєчка на базар та й складай грошики у капшука. Усе яно з вогнем пішло, з димом. Ох, бляха, і допік Іван якійсь лахудрі, ох і допік…

— Яно, мо', і так, як ти гомониш, тольки не так яно буде, — мій батько згорнув чорними, в сажі — прибіг одним із перших на пожежу, вибив двері, намагався вивести худобу, але було вже пізно, задихнулася худоба у диму — руками самокрутку, облизав край газетного папірця і сунув її до рота. — А буде так, що власть сельська запише сей підпал по графі — помста несознательних елементів за мудре керівництво бригадою, бо так їм вигідно перед вищеньким начальством. Ніхто з них і не згадає, що Іван Лозовий — блядун несусвітній, а тольки пам'ятатимуть, що йон — галіфетчик. Ще нас усіх попотягають…

Аж так воно і сталося, як передрікав мій мудрий у цих справах батько. Наїхало міліції. Днями і ночами хуторян сповідували у сільській раді. У батька мого допитувалися, як це він одним із перших помітив пожежу і прибіг на дворище бригадира, не спалося, а чому не спалося. Артема звинувачували, що він стояв збоку, біля тину, не намагався гасити пожежу, отже, мовчки співчував паліям. Сашка Малащиного, який кидався у вогонь і розтягав багром стіни хліва, підозрювали, що він, колишній поліцай, робив це про людське око, а насправді — чи не він і підпалив, помщаючись колгоспному активістові. Найважче прийшлося Василю Будашу: він так і не з'явився на пожежі, бо підночовував у своєї дівки, в Розі, і довго не хотів у тім признаватися. До всього, Василь напередодні посварився з бригадиром, який не дав йому коней — вивезти гній на город. Мабуть, на Будаша б і списали той підпал, відправивши на кілька літ заготовляти ліс для Країни Рад. Але комісія, розгрібаючи недопалки, знайшла під ними ящик новеньких гвіздків, що восени пропали з бригадної хати, і справу прикрили…