Володимир Дрозд - Пришестя

Так я уперше відчув (на собі) силу поетичного слова…

У кожній із хат хутірських я впродовж дитинства свого гостював, чи з матір'ю, чи, уже осиротівши, сам приходив гулять. Порога лише одної хати не переступив жодного разу — хати Карусів, крайньої на Хуторі. Карусі — так їх прозивали по-вуличному, бо переселилися на Хутір з Карусівщини. Навіть колядуючи чи засіваючи, наш дитячий гурт обминав Карусів. Обійстя було огороджене високим парканом, ворота і хвіртка — завжди на защібці, а в дворі — злющі не приланцюжені пси. Головне ж, ми знали, що у Карусів колядувать чи засівать не можна, вони цього не визнають. Двір прозивали ще партєйним, бо і господиня, і господар були «членами ВКП(б)» і нагадувати про це де треба і де не треба. Марію я знав мало; висока, породиста, горда з лиця, вона пропливала повз наш двір, вертаючи з дитячого садка, яким завідувала, наче вітрильник повз туземні береги. Вона ніколи не ходила з ланкою, ніколи не виходила на посиденьки до Артемової лавочки. Городом, коровою, усім хатнім господарством займалася її сестра Параска. Більмоока, худа, як жердина, вона ніколи не була заміжня, прожила життя у сестриній родині. Але й Параска трималася замкнуто, мовчазно, осторонь хутірського люду. Петра Петровича я знав добре, бо од самої війни він пропрацював у кузні, а в кузні я любив бувати з раннього дитинства. Впродовж повоєнного десятиліття, розмовляючи з Петром Петровичем трохи не щодня, бо ще ж і свиненя я пас у Загальному дворі, неподалік кузні, я не чув од нього і словечка докору владі, як би тяжко не жилося селянам. Він говорив про життя виключно газетними фразами, як і належало «членові ВКП(б)». І тільки після двадцятого партійного з'їзду, навесні п'ятдесят шостого року, коли я уже налаштовувався на самостійне життя і прощався з Петрушином, складаючи рядки на кшталт: «десь тут дитинство я залишив, а де — шукаю й не знайду…», з нього раптом вихопилася одна, ледь-ледь критична нотка. Стоячи на белебені, біля кузні, він підсмикнув штани, обережно роззирнувся навколо і мовив:

— От, мать його, чи ж… повужчала, чи жисть послі з'їзду похудшала, штани спадають…

Вітер суспільних перемін недовго тривожив Петра Петровича. В один із своїх приїздів додому дізнався я, що Марія, Параска і Петро Петрович померли водночас. Підсліпкувата Параска зачерпнула разом із борошном стрихнину, яким у коморі труїли пацюків, напекла млинців… З усієї сім'ї Карусів порятувалася лише їхня дочка Віра Петрівна, моя вчителька, яка у ці дні була на педагогічних курсах у Чернігові. Невдовзі Віра Петрівна прийняла приймака, народила дочку. Чоловік її часто хворів, кілька років лежав паралізований. Залишившись вдовою, і Віра Петрівна якось недовго топтала ряст, переселилася до іншого світу. Декілька років обійстя Карусів стояло край поля чорною пусткою. Дочка Віри Петрівни, закінчивши інститут, працювала десь далеко і не з'являлася в селі. Нарешті хату Карусів купив заїжджий вірменин, який рятував своїх шістьох діток од війни у Карабасі…

А колгоспна кузня і господар її — Петро Петрович — досі у пам'яті моїй вдячній. Червоніє вогник, присипаний вугіллям, у чорному горені. Петро Петрович милостиво дозволяє мені взятися за слизьке довге руків'я ковальських міхів, я підстрибую, повисаю на ньому своїм худеньким тілом і повільно опускаюся вниз, на засипану жужелицею долівку. Міхи, шкіряні, латані-перелатані, сопуть, вугілля в горені спалахує синіми язичками полум'я. Нарешті Петро Петрович велетенськими кліщами дістає з вогню шмат розпеченого заліза, кладе на ковадло, б'є по ньому молотом: віяло багряних іскор у сутінках кузні злітає до закінченої стелі і гарячим дощем падає в жужелицю. Залізо під молотом коваля гнеться, наче віск, вочевидь, набуваючи форми ножа, сапки або рогачів. Невдовзі залізо вичахає, гасне, стає сизим, і Петро Петрович знову відправляє його в горен або шпурляє в корито з водою, і тоді кошлатий привид, зітканий із білої пари, виростає посеред кузні… Але найбільше любив я спостерігати, як Петро Петрович взуває у залізного обруча новенькі колеса, привезені моїм батьком. Колесо чекало біля дверей кузні на жорновому, з колгоспного млина, камені з виїмкою для колодки посередині, а залізний обруч достигав у дихаючому вогнем горені, повільно наливаючись соком. І ось уже червоне коло, підтримуване кліщами, випливає з дверей кузні, жевріючі обійми стискаються навколо колеса, спалахує і гасне дубовий обід, швидкі, точні удари коваля та молотобійця — і колесо взуте. Таємнича, вабляча сила вогню, дивина перетворень і народжень нових форм із заліза, яке упокорюється людським рукам і людському розумові, запах вугілля, жужелиці, їдкого диму, паруючої води, розпеченого металу — все таке матеріальне, первісне, справжнє і все таке загадкове, наче прочитана в ранньому дитинстві книга, якої уже ніколи тобі не забути. Такою книгою для мене був і залишився назавжди вічний «Робінзон Крузо». А може, ще й через те асоціюється він у пам'яті моїй з колгоспною кузнею, що я читав ту загадкову у своїй простоті книгу вголос для Петра Петровича, під перестук молотків і сопіння шкіряних міхів, під жебоніння вогню у горені, під схвальні кивки «члена ВКП(б)», який умів упокорювати залізо…