Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Мамо, сестро! Годі вам не знать чого убиватись! Хіба ви не знаєте жартів запорозьких? Наш брат і жартує так по-ведмежи, шо іншого й до сліз доведе. Не знали сердешні, чи йняти, чи не йняти віри Кирилу Турові, однак стали трошки спокійнійші. Дивляться мовчки на грізного свого гостя, на батька Пугача, чи не скаже він хоть словечка м'якшого, чи не всміхнеться до них. Ні, білі його брови страшно насупились. Попустивши вниз сивий довгий ус, поглядовав він на Кирила

Тура, як хижий орел на ягницю. А Кирило Тур буцім на те й не вважає. - Чого ж,- каже,- ви поторопіли? Батько пошутковав, а в їх уже й душі не стало.

Давайте лиш млинців гарячих, а я ось пошаную гостей перчаківкою. Я вам казав, що пограю сьогодні конем по полю. Ну, приїхали за мною козаки, та й годі. А вони вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А ще просять - зостанься з ними жити.

Що за життя козакові з такими плаксами! Батько Пугач сів за стіл, поблагословивсь да й почав уплітати млинці. Кивнув на чуру, і чура сів коло його да й прийнявсь за сніданнє.

Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з гаю. Кінь пасся на волі округ хати. Розумна була животина: зараз прибігла, зачувши хазяйський посвист. Почав Кирило Тур збирати зброю да, щоб заспокоїти паніматку, що мовбито в його на думці нема нічого смутного, ідучи мимо вікон, завів козацьку пісню повним да розлогим голосом: Ой, коню мій, коню!

Заграй підо мною Та розбий тугу мою; Розбий, розбий тугу

По темному лугу Козакові та молодому… Тільки не втрапив неборак вибрати добре пісню: вона ще більш завдала туги старій козацькій-неньці. Покинувши дочці своє пораннє коло печі, сіла сердешна мати кінець стола да так же то гірко почала плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом'якшало. - Не плач, нене: дурно сльози тратиш,- сказав батько Пугач. А Кирило, ідучи знов мимо вікна, співає свою пісню, да й таким же то смутним оддавсь на сей час у хаті його голос! Ой, згадай мене, моя стара нене, Як сядеш увечері їсти

Десь моя дитина на чужій стороні, Та нема од неї вісті! Сковорода перевернулась і покотилась на долівку в Кириловоі сестри. Кинулась бідна голубонька до матері, обняла да й заголосила: - Матусю, моє серденько! А що ж ми тоді в світі робитимем, як не буде в нас

Кирила? А та, безталанна, за слізьми й світу божого не бачить і слова не промовить. Аж ось іде в хату Кирило Тур, удаючи з себе такого веселого молодця, що ти б казав - він на весіллє прибравсь. Глянувши на сей плач да обніманнє, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив да й каже: - Ну що ти з сими бабами чинитимеш? І пораннє покинули! Уже правда, що тільки нагадай козі смерть! Що ж! Хіба мені самому пекти млинці для пана отамана! Годі, кажу, вам рюмати; не де в біса дінусь, вернусь іще сто раз до вас, нікчемне ви бабство! - Ну лиш, підперізуйсь,- каже батько Пугач,- я довго ждати не буду. А ти що за чоловік? - обернувсь до Петра. Той мовчки дививсь на все, що перед ним діялось. Сказав йому своє ім'я й прізвище. - А! - каже.- Син того навісноголового попа, що мішається не в своє діло. Ось ми вам хутко втремо носа: Іван Мартинович уже під Ніженем; навчить він вас пановати та гетьмановати! Знайшов би Петро, як одвітовати мужиковатому січовому дідові, якби коли перше; а тепер довга хвороба охолодила йому кров, що мусив він лучче змовчати, ніж

ізмагатись без пуття із завзятим дідуганом. Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пугач із своїм чурою встав, помоливсь до образів, подяковав за хліб, за сіль да й пішов із хати. А Кирило Тур уклонивсь матері да й каже веселенько: - Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай і ти, брате! - обернувсь до Петра да й пішов боржій із хати. Матері й сестрі здалось, що бачать його уже востаннє; кинулись за ним, хотіли хоть обняти його на прощаннє. А він скочив на коня да й почав його крутити да кидати на всі боки, що ні мати, ні сестра не одважились ухопити коня за поводи або за стремена. - Коли ж тебе, брате, ждати нам у гості? - спитала сестра. А він їй: Тоді я прибуду до вас у гості,

Як виросте трава на помості Да, стиснувши коня острогами, і помчавсь од них, наче той вихор. За ним повіявсь

і батько Пугач із своїм чурою. А бідолашні вернулись у хату да й заголосили, наче по мертвому. - Не вбивайсь, паніматко,- каже тоді Петро,- може, ще все гаразд буде.

Романовського Кут недалеко: Кирило, може, хутко й вернеться. - Як виросте трава на помості,- шепче сама собі сестра Кирилова. - Голубчику мій! - сказала Петрові стара Туриха. - Зроби ти мені, нещасливій матері, таку ласку, піди до Романовського Кута, до тих проклятих запорожців, та подивись, що вони з ним робитимуть. Ох, мабуть, він провинивсь перед товариством! А в них нема ні крихти жалості. Піди ти, мій голубе сизий, та сповісти нас що вони з ним чинитимуть! Хоч звісточку нам передай, чи ще він є на світі! - Добре,- каже Петро (жаль йому було сердешної бабусі),- піду,- каже,- немов принесу вам потішну звістку. - О, поможи тобі, господи!- кажуть разом обидві да й випровадили його з молитвами. XII Урочище Романовського Кут і мала дитина показала б у тій околиці, а найбільш тепер, як усяке говорило про Йвана Мартиновича (а він стояв кошем у