Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Бери лишень коряк та випий з нами сієї дури, то, може, порозумнішаєш!» От бідолаха сідає між милим товариством, п'є, розказує про своє городове життє з жінкою та з дітьми; а тії слухають, кепкують з його, як із блазня, та тілько за боки беруться. Так і мій покійний панотець,- нехай царствує,- їздючи колись із прощальником по городах, натрапив на такі очі, що й товариство йому стало немиле,- замутив зовсім лукавий йому голову. Ну, виписавсь із куреня, сів хуторком десь коло Ніженя, і господарство, і худібчину завів, і діток сплодив двойко - карапуза-хлопчика та скверуху-дівчинку. Тілько, років через п'ять чи що, так йому обридло все в господі і в полі, як приборканому степовому птаху.

Сумує та й сумує козак; бо чи статечна бак річ - ісповнити козацьку душу жінкою-квочкою та дітьми-писклятами? Козацької душі і ввесь світ не сповнив би: увесь світ вона прогуляла б і розсипала, як таляри з кишені. Тілько один бог може її сповнити… - Що ж сталось із твоїм батьком? - спитав Сом-ко.- Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть і за попа, і за дяка. - Із моїм батьком? - каже Кирило Тур, мов крізь кон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив…- Еге! Я ж кажу, що мій батько, скоро розчовпав, що пожививсь, як собака мухою, то й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жінка в пісні: Що ти, милий, думаєш гадаєш?

Мабуть, мене покинути маєш: Рано встаєш, коня наповаєш,

Жовтенького вівса підсипаєш,

Зеленого сінця підкладаєш; В сінечки йдеш - нагайки питаєш,

В комору йдеш - сідельця шукаєш; Дитя плаче - ти не поколишеш;

Все на мене важким духом дишеш! Тілько батько мій не пускавсь у такі жалібнії розмови, як той козак із своєю жінкою, а, надумавшись сам собі, сів на коня, ухопив на сідло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжє. Не вибігала ж за ним услід моя паніматка, як у тій пісні, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз іще подивитись на свою милу. І жупани, і худобу покинув він їй на прожиток, а сам у семрязі убравсь за границю бабського царства. От же й мені, бачся, доведеться йти батьківським слідом! - Ну, бери ж кубок,- каже гетьман,- да підкріпись на дорогу. До Чорної Гори не близький світ. Ось і ми погладимо тобі дорогу. - Дякуємо тобі, пане гетьмане! - каже Кирило Тур, кланяючись низенько.- Уже коли ти й сам гладиш мені дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в

Чорну Гору. - Що ти думаєш, синку? - каже нишком гетьманові Шрам,- Ти знаєш, що за божевільні люде сі комишники: не розбере їх і сам нечистий. Не вір, бо то звір, хоть не вкусить, то злякає! Держи, синку, в голові сю пословицю. На юродивих

іноді справді находить безуміє. - І-і, батьку! - каже, сміючись, Сомко,-Добре я знаю сього юроду. Нема, може, і в світі такої щирої душі до мене. Як проганяв я ляхів з України да одбивавсь од

Юруся, то він із своїм німим чорногорцем визволяв мене не раз із великої біди.

Служив він мені за язика, за шпига, за сердюка - і все тілько ради доброго слова да ковша горілки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так ідучи й витрусить на порозі. «Звідки,- каже,- се такого сміття набралось?» Такий химера! Було кажу:

«Кириле, скажи, бога ради, чим мені тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смерті!» - «Не тобі,- каже,- награждати мене за се!» От воно що, батьку! - Справді,- каже Шрам,- се золото, а не козак! Пане отамане,- до Кирила Тура,- ходи сюди, дай я обніму тебе да поцілую. - За що се така ласка? - Ходи, мені то вже знати, за що. Да й обняв і поціловав запорожця. - Да наградить же,- каже,- тебе господь за твої лицарськії вчинки! - Е, батьку! каже запорожець.- То ж іще дурниця, да так меііе голубиш; що ж ти скажеш тоді, як украду з під поли гетьмана молоду? Черевань більш од усіх уподобав Кирила Тура; усе реготав із його вигадок. - Враг мене візьме,- каже,- бгатці, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатику, й до мене, і я тебе поцілую! - От добрі люде! - каже Кирило Тур.- У їх крадеш, а вони тебе цілують! Їй богу, добрі люде! Шкода, що вже більш не побачимось! У Чорну Гору ворон і кісток ваших не занесе. Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуємо за хліб та за сіль!

Прощайте! Час лагодитись у дорогу. І, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже: - Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! - Що за неподобна голова в сього Кирила Тура,- сміючись, каже Сомко.- Себто вже ворожить, характерствує. VIII Не довго в ніч гуляли наші козаки: поблизу святого міста гуляти довго не годилось. Іще не дійшло й до півночі, а вже всі давно спали. Хропли козаки на весь двір, од самої світлиці, де спочивав гетьман із Шрамом, да аж до стані; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом, і хоть уночі надворі було не душно, да тому черствому, гарячому людові байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворі, як траві, що прив'яла вдень на сонці.