Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

Густа тiнь пiд зеленим гiллям розлила якiсь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на головi зблiд перед її красою.

- Скажи менi, Мелашко, де ти живеш? Покажи менi хату твого батька.

В Мелашки так закидалось серце, як птиця трiпається крилами в густому гiллi.

- Наша хата край села в яру, на Западинцях, - сказала вона дуже тихо й зовсiм спустила вiї на щоки.

Воли помалу плентались дорогою. Лаврiн мовчав, i Мелашка мовчала.

В лiсi було тихо, як у хатi. Здавалось, лiс уже дрiмав, засипав i тiльки через сон дивився з гори освiченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубi, над самими головами парубка й дiвчини, затрiпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.

- Мелашко! - промовив Лаврiн тихим голосом. - Як побачив я тебе над водою, то неначе з криницi погожої води напився.

Мелашка засоромилась i дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на деревi затихла, i знов у лiсi стало тихо, як у хатi.

- Твоя краса, твої чорнi брови неначе моє здоров'я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров'я" - знов почав Лаврiн.

По дорозi проти їх iшла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврiн замовк.

Лiс кiнчився на горi. За лiсом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврiн сiв на вiз. Мелашка одiйшла набiк i пiшла попiд тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр. Лаврiн поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всi боки. Хати були подекуди розкиданi попiд горами.

- Оце нашi Западинцi, а ондечки бiлiє наша хата! - сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину пiд самою крутою горою в кiнцi вузької тiсної долини.

Хата була третя од кiнця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набiк. Коло хати стримiли хлiвцi та повiтка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловiк убогий.

- Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? - спитав Лаврiн.

- Приходь, - сказала Мелашка, - але поспiшай додому, бо тебе батько лаятиме.

- А може, ти вийдеш до млина надвечiр, пiд ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра недiля. Я одпрошуся в батька або прийду i батька не питаючись.

Мелашка йшла осторонь i мовчала. Вона думала.

- Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив'язав.

- Прийду, - насилу почув Лаврiн од неї тихе слово.

Лаврiн спинив воли й водив слiдком за Мелашкою очима, доки вона ввiйшла в свою хату. Тодi вiн повернув воли назад i поїхав додому. З Бiєвець до Семигор була простiша дорога, але Лаврiн поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, нiби дiвчина погубила за своїм слiдом квiтки та зорi.

Лаврiн приїхав додому аж опiвночi. Батько напнув його мокрим рядном:

- Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мiшками в Крим?

- Та там у млинi так завiзно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювать черги до самого вечора, - одбрiхувався Лаврiн.

- А я думав, чи не поламав ти часом воза, - говорив сердито батько.

Мелашка ввiйшла в свою убогу хатину й стовпом стала.

Доки вона йшла поруч з Лаврiном, доти на неї неначе пiвденне сонце свiтило, а як увiйшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, i одразу стала темна нiч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з рук. Вона пiшла в садок, стала пiд вишнями, схиливши голову, i для неї все здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лаврiном i нiяк не перейде того гаю… От вона нiби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лаврi-ном спускається в яр попiд дубами, а Лаврiн нiби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихiй та смирнiй дiвчинi йшла на душу пiсня.

- Чи ти, дiвко, сьогоднi здурiла, чи на тебе наслано? - крикнула мати.

Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень.

I зелений гай, i Лаврiн, i його очi- все разом щезло. Мелашка важко зiтхнула i пiшла в хату до роботи.

Другого дня, в недiлю, Лаврiн не мiг дiждать вечора. Нiколи йому день не здавався таким довгим. Надвечiр Лаврiн накинув на плечi свитку, взяв у руки сопiлку й пiшов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цiлу дорогу то сопiлка його грала, то пiсня нiби сама спiвалась.

Лаврiн прийшов до Росi. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечiрнє сонце, так як i вчора, обливало ясним промiнням усю долину. Вода пiд колесами шумiла… Лаврiн глянув на мiсток на лотоках. Мелашки не було; подивився пiд ту вербу, де вiн стояв з возом, i там її не було.