Іван Франко - Перехресні стежки

Д-р Рафалович, слухаючи сеї тиради, не міг здержати себе і розреготався.

— Ну, пане Стальський! З вас прокуратор! І, здається, не даром! Мусила якась блондинка добре допекти вам!

— У мене жінка блондинка, — відповів сей коротко.

— А з брюнетками ви не зробили подібних досвідів?

— Ет, що там балакати! Брюнетка зовсім інший ґатунок людей. Найгірша брюнетка все ліпша від найліпшої блондинки.

— Ага, на чужій ниві все ліпша пшениця.

— Ну, не мені се говоріть! Уже я напробувався в своїм житті сяких і таких.

— Як же ж се сталося, що ви, маючи такі багаті індуктивні відомості, та оженилися з блондинкою?

— Фаталізм! Судженої конем не об’їдеш. Сказати вам по правді, мені навіть зовсім не треба було женитися. Знаєте, свою сентиментальну добу я перебув іще в гімназії і, коли з шестої класи мене взяли до війська, я мав уже дуже багатий засіб досвідів у любовних і полових справах. Військовий мундур, як звісно, дуже сприяє до збагачення сього засобу. А може, вам се незвісно, так знайте, що військовий мундур має на жіночі серця дивний, магнетичний вплив. Попросту витолкувати собі того не можу. Та сама жінка — все одно, замужня чи незамужня, — котра не погляне на вас, коли ви йдете попри неї в цивільному, напевно всміхнеться або бодай зробить солодкі очі, коли ви йдете в мундурі і з достаточною безсоромністю глянете їй у очі. Супроти серйозної атаки з вашого боку майже ні одна не встоїть. Зрозумієте, що я не з тих був, щоб не використати ті чари військового мундуру до границь можливості. Десять раз я міг оженитися; багаті і впливові жінки, панни і вдови, попросту вішалися мені на шиї, були би щасливі, якби я був узяв їх. А чоловік дурний був! Усе думав: підожду, трафиться ще щось ліпше. Одним словом — фаталізм.

Він похитав головою, помовчав хвилю, а потім говорив далі:

— Нараз показалося, що того війська мені забагато. Я подякував за службу, дістав місце маніпулянта при суді, скинув мундур і тоді тілько побачив, що моя чарівна сила супроти жіноцтва мов і не була ніколи. Я затягнувся, так сказати, в своїй канцелярійній упряжі, уладив своє життя тісненько, регулярно, мов у годиннику, і, махнувши рукою на всякі матримоніальні плани, рішився жити кавалерським життям. У мене була кухарочка — гарна бестійка, брюнетка, очі, мов два вуглика, сама як вивірочка, весела, співуча, вертка, огниста. Я жив з нею — не скажу, як брат із сестрою, але взагалі дуже гарно. Правда, по якімось часі вона покинула мене, але замість неї я знайшов другу, — відміна навіть побільшила моє вдоволення, розвернула передо мною широку перспективу дальших, будущих одмін. Ну, скажіть, яка мені неволя була в’язатися? А от же прийшло до того! Фаталізм, та й годі.

— Ну, але вже ж таки мусив сей фаталізм мати якісь конкретні форми? — запитав Рафалович, коли Стальський знов зупинився на хвилю і звісив голову, мов лагодячись пірнути в холодну купіль.

— Авжеж, що мав! Ви думаєте, що лихе коли-небудь у клопоті за формою? Коли хоче обпутати вас, то прийме таку форму, що ви й не надієтеся. Явиться вам у формі знайдених на дорозі грошей, впливового приятеля або службового авансу, — так, як ось мені, грішному. Прослуживши десять літ, я авансував на офіціала, і се був початок мойого нещастя. Вручаючи мені номінаційний декрет, пан президент суду — се було не тут, а у Львові — сказав мені чутливу промову про мої нові обов’язки, про важність мойого уряду і так далі, а нарешті випалив:

«Іще одно, пане Стальський: ви мусите змінити свій спосіб життя. Тут були на вас скарги за неморальне життя. Я не звертав на се уваги, але тепер то неможливо. Я би радив вам, в інтересах служби, для вашого власного добра, оженитися».

Ну, що я мав йому сказати? Замалював мені рота тими скаргами так, що я тілько поклонився та й пішов. А мій безпосередній зверхник, пан радця, видячи мене посоловілого, сміється та й каже:

«Ов, пане Стальський, видно, вам пан президент розтряс сумління, коли ви так попісніли?»

Я розповів йому все по правді.

«Мусите оженитися, — мовив радця, похитавши головою. — Знаєте пана президента: не послухаєте його в найдрібнішій річі, то вже нагнівається, немовби ви вбили йому рідну тещу. І не то що нагнівається, а будьте певні, що в кваліфікації втелющить вам таке «unzuverlässig» [13] Ненадійний (нім.). — Ред . , що аж закуриться».

Я знав се. І всі в суді знали пана президента з того боку. Про нього оповідали багато анекдот, за які річі він писав своїм підвладним «unzuverlässig» у кваліфікаційнім листі. Коли він іще був у Станіславові, то бувало таке. Бере хтось із судовиків урльоп на день до Львова, до свояків; пан президент дає урльоп і додає: «А прошу пана, не забудьте там купити мені пачку тютюну sресіаlitè». Той поїде, вертає, а про тютюн забув. Ого, вже президент півроку не говорить до нього, а потім у кваліфікаційнім листі випише йому всі добрі прикмети: добрий правник, у службі точний, пильний і так далі, — але при кінці таки додасть: «unzuverlässig». Ну, то ще ад’юнктові чи судді се багато не завадить, а для бідного маніпули така нота — то засуд смерті, запечатання всеї службової кар’єри.