Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

— Сестра. Тільки…

— Значить, ми з нею підрахуємо ваш бюджет. Це перше.

— Так, але ми вчора заплатили за помешкання. Й Оля каже, що не можна кидати грошей, треба добути…

— Дурниці! Здоров'я дорожче за гроші. Ну, це ми з нею обміркуємо. Так. Тепер, значить, далі… Ти хочеш жити в Київі?

— Так, поки…

— Чудово. Тим краще. Значить, мені можна буде відвідувати вас?

Клавдія Петрівна мовчить.

— Можна, Клавдіє Петрівно?

— Що значить? — майже, пошепки каже вона. — Ти ж сам знаєш, що… На віщо ці питання?

— Ну, от. Так.

Я думаю, про що б іще умовитись і не знаходжу нічого. Мені чогось ніяково.

В цей час у спальні чується раптовий, голосний плач Міки. Клавдія Петрівна, як опечена, схоплюється з стільця й біжить туди. Я теж із трівогою спішу за нею.

Біля колиски на приставленому до неї стільці стоїть Костя і знову винуватими, округлими очима дивиться на Клавдію.

— Що ти зробив йому?! Що ти зробив?! — з жахом кричить Клавдія Петрівна.

Костя ще більше лякається й белькоче:

— Я нічого не зробив… Я тільки хотів поправити укривальце…

— Брешеш, поганий хлопче! Кажи, що ти зробив? Кажи, бо я тебе!..

Костя затуляє руками голову, як од ударів, і присідає на стільці. Клавдія Петрівна кидається до Міки, який, між иншим, уже спить і не чує нічого.

Вона ще деякий час стоїть, нахилившись над ним, потім запинає колиску білим запиналом і, повернувшись до Кості, що скорчився на свойому стільці, грізним шопотом говорить:

— Як ти ще колинебудь посмієш тільки підійти до його, тільки підійти…, я тобі не знаю, що зроблю. Забірайся на кухню, там сиди! Геть!

Костя скоса, понуро й коротко, як наїжене звірятко, поглядає на матір, зсувається з стільця й помалу йде до дверей. Біля порогу він вибухає риданням і вибігає, злісно й дуже грюкнувши дверима. Його ридання викликає в мені жаль, а грюкання дверима роздратовання і трівогу. Хто його знає, що він почуває до Міки, цей хлопчина? Мабуть, ревнує до його матір і ненавидить за те, що той одняв у його її любов. А Клавдія ж не вміє добре ні пояснити, ні кермувати його почуваннями, тільки й знає, що кричати на його або цілувати безглуздо.

Роздратовання з Кості переходить на Клавдію, а трівога стає важкою, застиглою.

— Ах, паскудний хлопець! Це страх, що за дитина! Скільки разів казала я йому: не смій підходити до колиски! Просто, хоч бить починай…

Я втримую себе, щоб не сказати їй чогонебудь гострого.

Ми переходимо знов у першу кімнату й деякий час мовчимо. Клавдія, видно, вже забула про сей маленький інцидент і думає про инше, знову хвилюючись. Але її хвилювання й увесь притихлий, боязький, трохи не понижений вигляд — гидкі мені. От вона вже й забула, вже заспокоїлась, питання вичерпане, вона думає тільки про себе. Скрізь і завсіди тільки за себе, її все хвилює, сердить, радує остільки, оскільки торкається її. Як тільки відсунено причину, що зачіпає її безпосередньо, вона вже не думає, не реаґує, заспокоюється. Передбачення, аналізи, здатности до висновків — ані крихти немає в неї.

Адже ясно, що між дітьми заводяться тяжкі, ненормальні, погрозливі відносини. Ясно, що треба зараз же, негайно поставитись до того уважно, розумно; треба щось робити, робити систематично, любовно, спокійно, не випускаючи ні на мить із уваги й не заспокоюючись. А вона вигнала Костю в кухню, аби Міка не плакав і не баламутив її сліпого, бурхливого материного чуття, й на тім скінчила. Ну, на якого біса був цей жах? Що тут такого жахливого сталось?

— Можна завдати тобі одне питання, Якове? — раптом боязьким, насиченим хвилюванням голосом говорить Клавдія.

І ця її манера підходити здалека, не просто до мети, а несміло й ніби підповзаючи, теж дратує.

— Будь ласка, питай.

З усеї сили намагаюсь говорити спокійно.

Вона мовчить. От мовчить і мовчатиме ще довго, потім трошки підповзе і знову замовкне.

— Ти не розсердишся? І не буде гидко?

— Чудна ти, Клавдіє! Звідки ж я знаю, про що ти будеш питати? Питай.

— Але ти не думай, що я… От ти вже розсердився.

— І не думаю. Ну, даю тобі слово, що не буду сердитись, питай що-хоч. Тільки швидче!

Вона довго, мовчки хвилюється й, нарешті, тихо, вбито кидає:

— Ти любиш когонебудь?

Tак я й знав, що про це спитає. Це зветься дружбою. Вона, мовляв, ніяких надій не має.

На мить одначе мені стає шкода її: її вигляд такий напружено-притихлий, наготований до всього і все ж таки з якимось сподіванням. Але момент дуже слушний, щоб у самому початку вияснити наші відносини. Власне, це те, що я повинен був сказати під час обговорення «умов». І я серйозно, твердо відповідаю: