— Яків Василевич дозволяє. А що? — побідно хитає головою Костя. — Бо він тато! Коли б мій тато був…
— Костю! Даю тобі чесне слово!..
Костя кривиться й удає, що боїться, й ховається за колиску. Слово «тато» з трівогою й ляком одгукується в мені. Я підходжу ближче й заглядаю. У глибині колиски з високими бильцями, як у білому чотирокутному гніздечку, лежить крихітне буровато-рожеве тільце в коротенькій сорочинці. Голі ноженята, округлі, без мускулів, ворушаться, гойдаються без мети то туди, то сюди. Ручки з зігнутими червоними пальцями рвучко шарпаються, часом хапають простирало й тягнуть його цупко. А личко його байдуже-спокійне, мовчазне, з розкидливими, блукаючими оченятами.
— А правда, він страшенно подібний до вас, Якове Василевичу? — з усмішечкою голосно питає Костя, який видряпався на стілець і звідти зазирає в ліжко.
— Костю! Коли ти не перестанеш… Злізь із стільця! Впадеш на Міку!
«Невже є яка подібність,?» — думаю я, вдивляючись у малесеньке личко. Так, волоссячко густе, чорне й велике чільце.
І мені здається, що це личко от-от свідомо повернеться до мене, очі пізнають мене, й воно усміхнеться або скаже щонебудь до мене. І чудно, що воно таке розкидливе, байдуже. Я мимохіть клацаю пальцями і пробую посміхнутись до його.
— Він іще не усміхається, — тихо завважує Клавдія Петрівна.
— А, ще ні? Он як!.. Так, так, це пізніще.
Але мені хочеться, щоб він хоч поглянув на мене, зупинив на мені увагу. Я знову клацаю пальцями, але це не робить на його ніякісінького вражіння.
Тоді Клавдія Петрівна, ніби зрозумівши моє бажання, нахиляється до дитини, закутує її ніжки ковдрою й виймає її з колиски, її лице, коли вона підводиться, червоне від натуги і ссяє внутрішнім, м'ягким, стримано-гордим світлом. Рожеве тільце сидить хистко, і страшно, щоб воно не перекинулось назад. Тепер проти світла з вікна личко здається дуже негарним зморщеним, мало-людським. Оченята каламутні, нетямущі, блукають без уваги.
— Міка! Подивись на тата! — кричить Костя.
— Міка — це Михайло?
— Так, Михайло! — відповідає Клавдія, дивлячись не на мене, а на Міку.
І в цю хвилину вона видається вищою на зріст, вибачливо-спокійною, навіть поважною. Я обережно беру одну з рученят і з здивуванням почуваю, як крихітні, холоднуваті пальчики цупко присмоктуються до руба моєї долоні. Але личко таксамо байдуже, й очі безживно нишпорять по хаті. Я пробую відняти руку, але пальчики не пускають. Я знаю, що це чисто інстинктове, останок здатности наших предків лазити по деревах і хапатись за віти, але чуття таке, ніби ця ручка свідомо втримує мене.
«А це ж моя дитина, це — я!»
Але в мене нема ні того болю, ні ніжности та ослаблености в душі, що бувало, як я казав собі ці слова, дивлячись на Андрійка. Тепер це щось трівожне, невиразне, трохи важке, жалісливе, навіть трохи гидке. Ну, що з ним робити?
Я пальцем другої руки ледве торкаюсь до щічки Міки. Червонувата, у плямочках, вона здавалась мені шорсткою, й через те атласиста її ніжність приємно дивує мене. Міка безпричасно похитує в ріжні боки голівкою, не помічаючи мого пальця. І раптом він застигає, повертається до матері й не відриває від неї очей.
— Що йому?
— Пенсне… — усміхається Клавдія. — Блищить… Він по пенсне почав пізнавати мене.
Костя плигає з стільця й біжить у куток. Я почуваю, як пальчики розтулюються й випускають мою руку. Костя вибігає з кутка з шматочком дзеркала і пробує пускати зайчиків. Але надворі мла, в хаті мало світла, й зайчики не виходять. Одначе Міка помічає дзеркало й мовчки, серйозно, каламутно дивиться на його.
— Там у тій кімнаті покурити можна?
— Що значить? Звичайно, можна!
Я виходжу й закурюю. В день обстанова й самі кімнатки роблять іще мізерніще вражіння. Сьогодні запах пральні не так чути, мабуть, через те, що не так натоплено, як учора. Стілець, на який я сідаю, хибко ходить підо мною, й я пересідаю на канапку. На ній, десь, спить сестра Клавдії, бо в тій кімнаті тільки одне велике ліжко.
Клавдія Петрівна виходить із Мікою й сідає біля столу. Міка й одна половина грудей покриті блакитним серпанком, крізь який мені видко шматочок оголеного тіла й личко Міки, що присмокталось до Клавдії.
— Це час його обіду, — немов прохаючи вибачення, каже Клавдія Петрівна й щільно прикриває груди. Її лице жовтяве, стомлене, помітно-немолоде.
— Він тихий? — щоб сказати щонебудь, питаю я.
В ту ж мить лице Клавдії міняється, загорівшись радісною, ясною усмішкою.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу