Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

Додому вертаюсь бадьоріщим. Хутко пройде весна, і минуть усі її настрої…

В кабінеті застаю Сосницького. Як-тільки дивлюсь на його, зараз же бачу, що він має якесь прохання до мене. В мені прокидається веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотелесого чоловіка.

Сосницький жваво підходить до мене назустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтеліґентів, що кажуть звощикам, локаям, дідусям-придверникам «ти», «братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завсіди почувають себе на місці.

— Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От коміки! Та через що це ви горщика розбили?

В його очах якийсь насторожений, намацуючий вираз. Він, розуміється, знає, через що ми розбили.

Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, що хляпає дужче й певніще, займає пануюче становище. А в другого з'являється запобігливе підхіхікування.

— Та ні, справді, слухай, що сталось?

Я дивлюсь на його товстий, в'ялий, з круглими, крихітними ніздрями ніс, на блакитні очі, на жовтяву гриву на голові й у мене з'являється зловтішна радість: ніякої схожости немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хиба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? Автім, яке може бути батьківське почуття в цеї ледачої розхрістаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, й Соню, й самого себе. Хиба купити Андрійка в його?

Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.

— Дурниці, їй-Богу! — сміється Сосницький. — Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, — каже він, криво посміхаючись і витягаючи циґарку.

«От зараз попрохає грошей».

— Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніще це — потиснути одне одному руки й розійтись.

Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Иноді він зиркає на мене, й я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.

— Пусте! — кажу я, широко позіхаючи. — Завтра за те матимеш на обід цвітну капусту. (Його улюблена страва.)

— Ні, Якове Василевичу, річ не у цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!

Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:

— Я не в претенсії, я не в претенсії! Давно вже знаю…

І знову ходить, таксамо поглядаючи на мене. Що за чортовиння?

Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?

Я знов позіхаю й, усміхаючись, кажу:

— Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?

Його, як помітно, починає дратувати мій тон.

— Ні, виграв! — сухо говорить він. — І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш.

Він виймає гаман і відраховує з пачки триста карбованців.

Я збитий цілком зпантелику і на сей раз зовсім щиро не розумію нічого.

— Так у чому ж річ?

Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, відповідає:

— В тому, що я не можу більше стерпіти такого життя. Соня — женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз тяжче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.

Він одходить од мене, йде до вікна й зараз же швидко вертається.

— Ну, добре! З цим нічого не зробиш. Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умови? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, — йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати , а не батько. Ні за що! Мало не істерика. Н-ні за що!

— А чого ж вона хоче? — машинально питаю я.

— Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу! Вона знає, що відбірає в мене мою останню…

Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.

Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як, я ввесь страшенно обважнів. А думки на-диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стрівожених, наляканих; вони кидаються то туди, то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.