Володимир Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

— Так, кажете, викрасти? — немов очутившись, нарешті, питає Панас Павлович…

— Так, на мою думку, це єдиний вихід.

— Як же це зробити?

— Дуже просто: вибрати час, коли він виходить гуляти з нянькою, схопити його за руки, посадити на звощика тай край!

Я розумію, що Панас Павлович не про те питає. Словами «як це зробити» він хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я вдаю, що про те загалом нема ніякісінької потреби думати, бо все само собою й так розуміється.

Одначе для його, мабуть, не все зрозуміле. Він машинально, швидко сьорбає чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.

Олександра Михайлівна, не пустивши ані пари з вуст, закутується в хустину і все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собі під ноги.

— Так, кажете, викрасти? — знов невважно питається Панас Павлович. — Так, так, це, звичайно, той… Ну, а иншого виходу немає? Нема, кажете? А чи не думаєте ви, що це трохи той…, як би це сказати, занадто образливо для Варвари Хведорівни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?

Він і хоче, щоб я його заспокоїв і зарані не йме віри цим заспокоєнням.

— Ти як гадаєш, Шуро? Га?

Шура, не підводячи очей, відповідає тихо:

— Я гадаю, що цього не треба робити.

— А як зробити?

Олександра Михайлівна щільніще запинається в хустку, нервово поводячи плечима, і дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякої тупости й задубілости я розумію, що вона вже прийшла «до одного знаменика». Так називає Панас Павлович той процес, який звичайно відбувається в Шурі й у результаті якого виходять такі постанови, з яких її неможливо збити ніякими способами.

— Треба вернутись до жони, або добитись її згоди на розвід… — каже вона, навмисне вживши «жона», а не «Варвара Хведорівна».

— А як вона не дасть згоди?

— Вернутись до неї…

Панас Павлович чомусь усміхається кривою, несмілою усмішкою й замовкає.

Страшне виявляється занадто страшним. Це добре.

Я майже тими самими словами, що й Варварі Хведорівні, починаю доводити Шурі шкоду, яка може вийти від співжиття людей, що дійшли до таких відносин. Я малюю їй найбільш безнадійні хмарні картини, які доводять мене самого мало не до щирого роздратовання.

— І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свідомо піде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами відносини! Так, злочинство, Олександро Михайлівно! Я це кажу цілком серйозно. З хлопця вийде така бріхлива, пошарпана, подвоєна істота, що краще б йому було на світ не родитись. Ви свідомо, ради чорт зна чого, ради якоїсь абстрактної порядности, академічної моральности пускаєтесь на калічення дитини. Я вмиваю руки в цій поважній справі.

— Так, ви, мабуть, маєте трохи рації… — нерішуче завважує Панас Павлович. — Але тільки… Я, звичайно, розумію, що… Ти, як гадаєш, Шуро?

Шура вперто, з злякано-тупою серйозностю заявляє, що гадає так, як сказала: або згода на розвід, або повернутись. Крадіжка ще гірше відіб'ється на дитині. Хлопець пам'ятає, знає й любить матір. Ворожнеча отверта ще дужче подвоїть його душу. І завсіди мати буде в його очах покривдженою. Він таксамо буде брехати і прикидатись, бо ховатиме від батька свої справжні почування, таксамо брак гармонійного впливу батька та матері нівечитиме його душу. Треба постаратись розійтися мирно та полюбовно, не перериваючи відносин. Коли ж це неможливо, то треба терпіливо, мужньо нести свій хрест до кінця. У стражданню, яке б важке воно не було, є теж свій позитивний сенс.

Бідолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тім ланцюзі страждань, який намічався в будуччині. Та, мабуть, і самій Шурі не легко відмовитись од дечого, що так кохалося в душі.

Вона відвертається від нас, потім переходить на кушетку й лягає лицем до стіни.

Ми обидва дивимось на неї й більше вже не кажемо ні слова. В господарів сталевим, надокучливим голосом співає ґрамофон. Якось одразу стає чути його. Правда, Панас Павлович не чує. Він з розгубленим виглядом качає кульку з хліба. Його пальці дріжать, очі кліпають.

А вони ж, мабуть, усе вже обміркували собі, все так соромливо, дбайливо, з боязьким захватом розклали в себе в душі. Вже бачили до найменших дрібничок свою кімнату, свої вечори, голівку Діми між ними. І от тепер ця старіюча дівчина, ця марніюча красуня, бозна, на віщо лишиться в цій маленькій кімнатці, з кожним днем марнітиме все більш та більше, злякано-серйозна, непотрібно-строга, напружено-чесна незайманиця. А він ізнову почне замикатися що-вечора в себе в кабінеті, мовчки терплячи облогу Варвари Хведорівни. Нишком прокрадатиметься до його Діма, а Галя, стоячи під дверима, голосно і строго казатиме: «Дімо! А мама що наказувала?» Знов «вияснення відносин», принципіяльні балачки, баб'ячі крики, ляпаси та, чого доброго, справжні бійки.