Віктор Гюґо - Собор Паризької Богоматері

З меланхолійних роздумів, у які він дедалі більше поринав, його зненацька вивів дивовижний, хоч і сповнений ніжності, спів. Це співала юна циганка.

Від її голосу, як і від її танцю та від її краси, віяло чимось незбагненним і чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а потім прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе ж таки завжди зберігалася гармонія. М'які переливи октав здіймалися та опускались, як і перса молодої співачки. її вродливе чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість її пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Здавалося, що співає то пустотливе дівчисько, то королева.

Циганка співала незнайомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя виконавиці мало відповідав змістові слів.

Наприклад, цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:

Un cofre de gran riqueza Hallaron dentro un pilar Dentro del, nuevas banderas Con figuras de espantar… [29] Багатства великого скриню В колоні неждано знайшли, А в ній на знаменах шовкових Страховищ малюнки були… (Ісп.) А за хвилину від виразу, якого вона надавала дальшим словам, Гренгуарові на очі навернулися сльози.

1 Alarabes de cavallo Sin poderse menear, Con espadas, y los cuellos, Ballestas de buen echar… [30] Араби на конях сиділи Без руху, немов неживі, На плечах у них самопали, В руках їх — мечі бойові… (Ісп.)

Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, як пташка, спокійно, безжурно.

Пісня циганки порушила задумливість Гренгуара, — так лебідь порушує гладінь води. Він слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи про все. Вперше за довгий час він не відчував страждання.

Але ця мить була короткою.

Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.

— Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко?.. — крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.

Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.

— О клята щербата пилка, що знищила ліру! — вигукнув поет. Глядачі теж бурчали.

— К бісу лахмітницю! — чулося звідусіль.

І старе незриме опудало могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту хвилину від неї не відвернула уваги натовпу процесія папи блазнів, яка, оббігши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан. Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, зросла в дорозі, увібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс і волоцюг. Отже, коли вона прибула на майдан, це було величне видовище.

Попереду йшли цигани. На чолі, верхи, циганський князь із своїми пішими графами, які тримали вуздечку та стремена; за ним безладно — цигани й циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі — князь, графи, чернь — у лахмітті й мішурі. Далі — королівство Арго [31] Argot (франц.) — своєрідна умовна мова якоі-небудь суспільної групи, професії, товариства та ін., що відрізняється від загальної мови наявністю слів, не зрозумілих стороннім. Тут Гюго називає «королівством Арго» декласований прошарок тогочасного Парижа , тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру; найдрібніші йшли попереду. Отак проходили по чотири вряд, з різноманітними «відзнаками» своїх звань у цій дивовижній академії,— переважно каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, удавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, тавровані, крути, канюки, мазурики, домушники, — перелік усіх здатен був би втомити самого Гомера. У центрі конклаву * мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, що його тягли два великі собаки. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлонос-цями, підданими, писарчуками рахункової палати; перед ним ішли скоморохи, б'ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець *. І завершувала похід корпорація судових писарів у чорних мантіях, під звуки гідної шабашу музики, несучи в руках великі, жовтого воску свічки й заквітчані гілочки святкового деревця. У центрі цього натовпу вищі чини братства блазнів несли на своїх плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж рака святої Женев'єви під час чуми. А на ношах, з патерицею, у мантії і тіарі, сяяв новообраний папа блазнів — дзвонар Собору Паризької богоматері, Квазімодо-горбань.