Віктор Гюґо - Собор Паризької Богоматері

Знову почувся благаючий голос:

— Змилуйтеся, сір! Клянуся, це не я зрадив вас, а пан кардинал Анжерський!

— Дорогенько обійшовся муляр! — зауважив король. — Читай далі, Олів'є.

Олів'є читав:

— «Столярові на лиштви на вікнах, за нари, стільчак та інше — двадцять ліврів два паризьких сольди…»

— О горе! Сір! — благав голос. — Невже ви не вислухаєте мене? Запевняю вас, це не я писав монсеньйорові Гієнському, а пан кардинал Балю!

— Дорогенько обійшовся нам і тесляр, — зауважив король. — Ну, все?..

— Ще ні, сір. «…Скляреві за шибки у вікнах вищезгаданої кімнати — сорок шість сольдів вісім паризьких деньє».

— Змилуйтеся, сір! Невже не досить того, що все моє майно віддали суддям, мій посуд — панові Торсі, мою бібліотеку метрові П'єру Доріолю, мої килими — намісникові в Руссільйоні. Я не винен. Ось уже чотирнадцять років, як я тремчу від холоду в залізній клітці. Змилуйтеся, сір, небо винагородить вас за це!

— Метре Олів'є,— спитав король, — яка ж загальна сума?

— Триста сімдесят ліврів вісім сольдів і три паризьких деньє.

— Мати божа! — вигукнув король. — Ця клітка для нас — справжнє розорення.

Він вирвав зошит з рук метра Олів'є і заходився сам перелічувати по пальцях, дивлячись то в зошит, то на клітку. Тим часом звідти долітало ридання в'язня. У темряві це справляло жахливе враження, і всі присутні, бліднучи, переглядалися.

— Чотирнадцять років, сір, ось уже чотирнадцять років з квітня тисяча чотириста шістдесят дев'ятого року! Іменем пресвятої богородиці, сір, вислухайте мене! Ви весь цей час втішалися сонячним теплом. Невже я, бідолашний, ніколи більше не побачу денного світла! Пощадіть, сір! Будьте милосердним! Милосердя — це висока чеснота монарха, що перемагає гнів. Невже ваша величність гадає, що для короля у його смертний час буде великою втіхою усвідомлення того, що жодної образи він не залишив без покарання? До того ж, сір, не я зрадив вашу величність — зрадив кардинал Анжерський, але до моєї ноги приковано ланцюг з важкою залізною кулею на кінці, вона значно важча, ніж я того заслужив. О сір, згляньтеся на мене!

— Олів'є,— промовив король, похитуючи головою, — я бачу, що мені порахували вапно по двадцять сольдів за бочку, а воно ж коштує всього дванадцять сольдів. Виправте цей рахунок.

Він повернувся спиною до клітки й попрямував до виходу. З того, як віддалялося світло факелів та затихав шум кроків, нещасний в'язень зрозумів, що король іде геть.

— Сір! Сір! — закричав він у розпачі.

Двері зачинились. В'язень більше нічого не бачив і не чув, крім хриплого голосу тюремника, який над самим його вухом наспівував:

Кардинал Балю Паству всю свою Втратив, як на зло. І Верденський друг його Теж позбувся усього: К бісу все пішло!

Король мовчки піднімався до своєї кімнати, а його почет ішов за ним, пойнятий жахом після почутих зойків в'язня. Раптом його величність обернувся до коменданта Бастілії.

— А, до речі! Здається, у тій клітці хтось був?

— Так, сір! — відповів комендант, вражений цим питанням.

— А хто саме?

— Пан єпископ Верденський.

Королю це було відомо краще, ніж будь-кому іншому, а запитання було одним з його дивацтв.

— А! — промовив він з найпростодушнішим виглядом, немов щойно згадав про це. — Гійом де Аранкур, друг пана кардинала Балю. Добряча душа був єпископ!

За кілька хвилин двері королівської комірки знову розчинились, а потім знову зачинилися за п'ятьма особами, яких читач бачив на початку цього розділу і які, зайнявши ті ж місця, набравши тих самих поз, як і раніше розмовляли півголосом.

У відсутність короля на його стіл поклали кілька листів, які він сам розпечатав. Потім він швидко один по одному прочитав їх і дав знак метрові Олів'є, який, очевидно, виконував при ньому обов'язки першого міністра, щоб той узяв перо. Не повідомляючи його про зміст листів, король почав півголосом диктувати відповіді, які той записував у досить незручній позі, ставши навколішки біля стола. Пан Рім спостерігав їх. Але король говорив так тихо, що до фламандців долітали тільки уривки малозрозумілих фраз, як наприклад: «Підтримувати плодородні місцевості торгівлею, а неродючі — мануфактурною промисловістю… Показати панам англійським вельможам наші чотири бомбарди: «Лондон», «Брабант», «Бург-ан-Брес» та «Сент-Омер»… Артилерія є причиною того, що війна провадиться нині більш розсудливо… Нашому другові пану де Брессюїру… Армію не можна утримувати, не стягаючи данини» і т. ін.