Віктор Гюґо - Собор Паризької Богоматері

Без сумніву, цей дивовижний маяк розбудив навіть дроворубів на далеких Бісетрських пагорбах, і вони тепер злякано дивились, як на порослих вересом пагорбах витанцьовують велетенські тіні башт Собору.

Приголомшені жахом волоцюги принишкли; чути було тільки тривожні крики каноніків, замкнених у себе в монастирі і сполошених більш, ніж коні в палаючій стайні, притишений стукіт крадькома відчинюваних і блискавично зачинюваних вікон, метушню переляканих жителів навколишніх будинків і підопічних Божого притулку, стогін вітру, передсмертне хрипіння вмираючих і безнастанне цокотіння краплин свинцевого дощу по бруківці.

Тим часом ватажки волоцюг зібралися під портиком дому Гонделор'є на нараду. Князь циганський, сівши на тумбу, з якимось забобонним жахом дивився на фантастичне вогнище, що палало на висоті двохсот футів. Шаленіючи від люті, Клопен Труйльфу кусав свої величезні кулаки.

— Увійти неможливо! — бурмотів він крізь зуби.

— Вона зачарована, ця стара церква, — додав старий циган Матіас Хунгаді Спікалі.

— Присягаюся папськими вусами, — вигукнув сивий волоцюга, колишній військовий, — ці церковні ринви плюються розплавленим свинцем не згірше Лектурських бійниць.

— Дивіться-но, там перед самісіньким вогнем сновигає якийсь диявол! — крикнув циганський князь.

— Сто чортів! — вилаявся Клопен. — Та це ж клятий дзвонар, це Квазімодо!

Циган похитав головою.

— А я вам кажу, що це дух Сабнак, великий маркіз, демон укріплень. Він має вигляд озброєного воїна й лев'ячу голову. Іноді він з'являється верхи на потворному коні. Він обертає людей на каміння, з якого потім будує башти. Під його командою п'ятдесят легіонів. Безперечно, це він, я його впізнаю. Часом він одягає пишне золоте вбрання турецького крою.

— А де ж це Бельвінь-де-Летуаль? — спитав Клопен.

— Убитий, — озвалася якась злодійка.

— А! Собор богоматері таки завдав роботи госпіталям, — зайшовшись дурним реготом, сказав Андрі Рудий.

— Невже ніяк не можна виламати ці двері? — тупнувши ногою, вигукнув король Алтинів.

Циганський князь сумно показав йому на два потоки киплячого свинцю, які, ніби два довгі фосфоричні веретена, безперестанку борознили чорний фасад Собору.

— Раніше теж траплялися випадки, коли церкви самі оборонялись, — додав він, зітхнувши. — Сорок років тому Константинопольський собор святої Софії, стрясаючи своїми куполами, немов головою, тричі скидав на землю півмісяць Магомета. Будівник цього храму — Гійом Паризький — був чаклуном.

— Невже ж ми підемо звідси смиренно, немов якісь нікчеми з великої дороги? — крикнув Клопен. — Невже так і покинемо нашу сестру, щоб завтра ці вовки в священицьких каптурах її повісили?

— І ризницю, де цілі купи золота, — докинув якийсь бродяга, ім'я якого, на жаль, нам невідоме.

— А, борода Магомета! — вилаявся Труйльфу.

— Спробуймо ще раз, — запропонував той самий бродяга. Матіас Хун-гаді похитав головою.

— Через двері нам не пройти ніяк. У броні старої відьми треба знайти якийсь отвір, якусь діру, потайний хід або щілину.

— Хто за це? — спитав Клопен. — Я повертаюсь. До речі, де той маленький школяр Жеан, який навішав на себе стільки заліза?

— Його, мабуть, убило, — відповів хтось із гурту. — Більше не чути його сміху.

Король Алтинів насупив брови.

— Шкода! Під тією бронею билося мужнє серце. А метр П'єр Грен-гуар?

— Капітане Клопен, — відповів Андрі Рудий, — він утік, коли ми були ще на мосту Міняйл.

Клопен тупнув ногою.

— Пика божа! Сам же підмовив нас на це діло та й покинув у таку гарячу мить. Підлий базіка! Боягуз! Стоптаний личак!

— Капітане Клопен, — крикнув Андрі Рудий, який у цей час дивився на вулицю Парві,— онде маленький школяр!

— Слава Плутонові! — вигукнув Клопен. — Але що за чортовиння він тягне за собою?

Справді, це був Жеан. Він біг настільки швидко, наскільки це йому дозволяли його важкі рицарські обладунки, і, надсаджуючись, мов мурашка, запряжена в двадцять разів довшу за себе стеблину, відважно тягнув по бруківці довжелезну драбину.

— Перемога! Те Deum! [170] Початкові слова католицької церковної пісні «Те Deum laudamus» — «Тебе, бога, хвалимо…» (Лат.) — кричав школяр. — Ось драбина вантажників з пристані Сен-Ландрі.

Клопен підійшов до нього.

— Хлопче! Що ти, на бога, хочеш робити з цією драбиною?

— Я таки здобув її,— задихаючись, відповів Жеан. — Там живе знайома дівчина, яка вважає, що я вродливий, мов Купідон. Клянусь Маго-метом! Бідолашна дівчина вийшла мені відчиняти в самій сорочці.