Віктор Гюґо - Собор Паризької Богоматері

Отже, Феб досить швидко перестав думати про чарівну Есмеральду, або Сіміляр, як він її називав, про удар кинджалом, завданий чи то циганкою, чи понурим монахом (йому було байдуже, ким з них), і про наслідки процесу. Та тільки-но його серце звільнилося, до нього одразу ж повернувся образ Фльорделіс. Серце ротмістра Феба, як і тодішня фізика, боялося порожнечі.

До того ж саме перебування в Ке-ан-Брі було нестерпним. Це селище ковалів і корівниць з порепаними руками було довгим рядом халуп і хижок, що простяглось на півльє обабіч шляху. Одним словом, справжній «хвіст» [150] Q u e u e (ке) — хвіст; околиця (франц.). провінції Брі.

Фльорделіс, його передостання пристрасть, була гарненькою дівчиною з чарівним посагом. Отож одного чудового ранку, цілком одужавши й припускаючи, що по двох місяцях справа циганки вже скінчена й забута. закоханий кавалер, гарцюючи на коні, підскакав до дверей будинку Гон-делор'є.

Він не звернув уваги на досить численний натовп, який юрмився на майдані перед Собором богоматері. Був травень, і Феб припустив, що, мабуть, відбувається процесія з нагоди тройці чи якогось іншого свята; він прив'язав коня до кільця під'їзду й весело піднявся до своєї красуні нареченої.

Вона була сама з матір'ю.

У Фльорделіс увесь час каменем на серці лежав спогад про сцену з чаклункою, козою і її проклятою азбукою. її бентежила й довга відсутність Феба.

Проте коли вона побачила свого ротмістра, його принадну поставу, новий камзол, блискучу портупею, жагучий погляд очей, то аж зашарілася з задоволення. Шляхетна панна й сама здавалася чарівнішою, ніж будь-коли, її розкішне біляве волосся було заплетене в прекрасну косу, її вбрання було того небесно-голубого кольору, який так личить блондинкам (цього кокетства її навчила Коломба), а очі оповиті тією любовною, солодкою млостю, що так красить жінок.

Феба, який довгий час не бачив інших красунь, крім замазур Ке-ан-Брі, сп'янив вигляд Фльорделіс, і це надало такої запобігливості та вишуканості його манерам, що мир було негайно укладено. Сама мадам де Гон-делор'є, що, як завжди, сиділа у своєму великому кріслі, не наважилася дорікати йому. Що ж до Фльорделіс, то її докори зовсім розчинилися в ніжному воркуванні.

Молода дівчина сиділа біля вікна, продовжуючи гаптувати грот Нептуна. Ротмістр сперся на спинку її крісла, і вона півголосом почала ніжно докоряти йому.

— Що це з вами сталося в ці довгі два місяці, поганий?

— Клянуся вам, — відповів Феб, трохи збентежений запитанням, — ви такі гарні, що можете причарувати самого архієпископа.

Вона не могла стримати усмішки.

— Гаразд, гаразд, добродію. Облиште мою красу й відповідайте на запитання.

— Пробачте, люба кузино, мене було викликано в гарнізон.

— А куди саме, дозвольте спитати? І чому ви не прийшли попрощатися?

— У Ке-ан-Брі.

Феб був у захопленні з того, що перше запитання допомогло йому ухилитися від другого.

— Але ж це зовсім близько, добродію. І жодного разу не з'явилися, щоб побачитися зі мною.

— Річ у тому… служба… І крім того, чарівна кузино, я був хворий.

— Хворий? — злякано повторила вона.

— Так… поранений.

— Поранений?

Дівчина була вкрай вражена.

— О, не турбуйтесь, — недбало промовив Феб, — це дурниці. Сварка, удар шпаги. Що вам до цього?

— Що мені до цього? — вигукнула Фльорделіс, підвівши на нього свої чудові, повні сліз очі.— О, ви кажете не те, що думаєте. Що це за удар шпагою? Я хочу все знати.

— Але, люба моя… я посварився з Мае Феді, ви його знаєте? Лейтенант із Сен-Жермен-ан-Ле; і ми трохи підпороли один одному шкіру. От і все.

Брехун-ротмістр дуже добре знав, що справа честі підносить мужчину в очах жінки. І справді, Фльорделіс дивилась йому в обличчя, тремтячи від страху, задоволення й захоплення. Та вона ще не зовсім заспокоїлась.

— А ви вже цілком здорові, мій Феб? — промовила вона. — Я не знаю вашого Мае Феді, але це погана людина. А що призвело до сварки?

Тут Феб, уява якого не відзначалась особливою винахідливістю, вже не знав, як збутися свого подвигу.

— О, далебі, не знаю… Дрібничка… Кінь… Слово за слово… Чарівна кузино! — вигукнув він, щоб змінити розмову. — Що це за галас на майдані?

Він наблизився до вікна.

— Боже мій, мила кузино, яка там сила народу!

— Не знаю, — відповіла Фльорделіс, — здається, сьогодні ранком якась чаклунка має прилюдно каятись перед собором, потім її повісять.

Ротмістр був настільки певен у закінченні історії з Есмеральдою, що слова Фльорделіс його зовсім мало схвилювали. Усе ж він поставив їй одне чи два запитання.