Віктор Гюґо - Собор Паризької Богоматері

— Клянуся бородавками моєї бабусі, Жеане, ви верзете вже казна-що. До речі, Жеане, невже у вас більше не залишилось грошей?

— Пане ректор, у цьому нема сумніву: маленька м'ясна крамничка по латині — parva boucheria.

— Жеане, друже мій Жеане, ви ж бо знаєте, що я призначив побачення цій дівчині за мостом Сен-Мішель і що я можу повести її тільки до Фалур-дель, тієї старої звідниці, яка живе на мості. Але їй же треба буде заплатити за кімнату. Стара сивовуса відьма не повірить у борг. Жеане, благаю, невже ми пропили всі архідияконські гроші? Невже у вас не лишилося жодного сольда?

— Свідомість добре проведеного часу — ласа приправа до їжі.

— Три чорти йому в печінки! Годі плести дурниці! Скажіть мені, чортів Жеане, чи лишились у вас гроші? Дайте їх мені, хай вам чорг, інакше я вас зараз обшукаю, хоч би ви були вкриті проказою, як Іов, або паршею, як Цезар!

— Добродію, вулиця Галіаш одним кінцем виходить на вулицю Склярів, а другим — на вулицю Ткачів.

— Ну, нехай так! Мій добрий друже Жеан, мій бідний товаришу, вулиця Галіаш — це правильно, цілком правильно! Але, в ім'я неба, прийдіть до тями! Мені потрібен всього-на-всього один паризький сольд на сьому годину вечора.

— Заткніть пельку і слухайте приспів:

Король у Аррасі почне панувать, Коли всіх котів щури поїдять; Коли широке й тихе море В Іванів день лід-крига зборе, Тоді лиш побачать: по кризі тій Аррасці покинуть город свій.

— Ах ти чортів школяр! Щоб тобі повіситись на тельбухах твоєї матері! — вигукнув Феб і грубо штовхнув п'яного Жеана, який сковзнув уздовж стіни і м» яко упав на брук Філіппа-Августа.

Охоплений тим братерським співчуттям, яке ніколи не покидає серце гультяя, Феб ногою підштовхнув Жеана на одну з тих «подушок бідняків», які провидіння тримає завжди напоготові біля всіх кам'яних тумб Парижа і які багатії презирливо таврують назвою «купа сміття». Ротмістр примостив голову Жеана на купі капустяних качанів, і в ту ж мить школяр захропів чудовим басом. Однак досада ще не зовсім згасла в серці ротмістра.

— Тим гірше, коли чортів візок підбере тебе, проїжджаючи мимо, — сказав він до бідолашного школяра, що міцно заснув, і пішов.

Чоловік у плащі, який не відставав від них ані на крок, нерішуче зупинився на хвилину перед школярем; потім, глибоко зітхнувши, рушив за ротмістром.

Ми, як і вони, полишимо Жеана мирно спати під ласкавим покровом зоряного неба і, якщо ви, читачу, не заперечуєте, теж підемо за ними.

Вийшовши на вулицю Сент-Андре-Дезар, ротмістр Феб помітив, що хтось іде за ним слідом Випадково озирнувшись, він побачив якусь тінь, що скрадалася позад нього вздовж стін. Він зупинився, і тінь зупинилась; він рушив уперед, і тінь рушила. Але це його мало збентежило.

«Не біда! — подумав він. — Я не маю й сольда».

Перед будинком Отенського колежу ротмістр зупинився. Саме в цьому колежі він набрався деяких знань, які він звав своєю освітою, і, за звичкою шибеника-школяра, що залишилась у нього, він ніколи не проходив повз цей фасад без того, щоб не примусити статую кардинала П'єра Бертрана, що стояла з правого боку портала, зазнати того особливого роду образи, на який так гірко скаржиться Пріап у сатирі Горація: «Olim truncus eram ficulnus» [137] «Колись я був стовбуром фігового дерева» (лат.). . Феб вкладав у цю справу стільки запалу, що напис «Eduensis episcopus» [138] «Єпископ Адуенський», тобто Отенський (лат.). був майже змитий. І цим разом, як звичайно, він затримався під цією статуєю. І коли після того він недбало зашнуровував свій костюм, оглядаючись навколо, він побачив на зовсім безлюдній вулиці тінь, що повільно наближалася до нього, так повільно, що він встиг розгледіти плащ і капелюх. Підійшовши до ротмістра, тінь зупинилась і стояла ще нерухоміше за статую кардинала Бертрана. Її очі, спрямовані на Феба, палали тим непевним світлом, яке випромінюють уночі зіниці кота.

Ротмістр не був боягузом, і грабіжник з клинком у руці аж ніяк би його не налякав. Але ця ходяча статуя, ця скам'яніла людина примушувала його серце холонути від жаху. У ті часи ширилися всілякі чутки про понурого монаха-привида, що блукає ночами по паризьких вулицях, і вони тепер невиразно йому пригадалися. Кілька хвилин він стояв, немов заціпенілий, нарешті урвав мовчанку і, вимушено посміхаючись, промовив:

— Добродію, коли ви злодій, як це мені здається, то ви уявляєтесь мені чаплею, що накидається на горіхову шкаралупу. Я син батьків, що розорилися, любий мій. Зверніться по сусідству. У капличці цього колежу є шматок дерева з животворного хреста в срібній оправі.