Віктор Гюґо - Собор Паризької Богоматері

Поки він мовчав, дія пролога відбувалася без перешкод, так тривало б і далі, якби, на лихо, школяр Жоаннес з верхівки своєї колони не помітив жебрака та його кривляння. Несамовитий сміх охопив молодого

Гра слів: французьке dauphin — означає і дельфін, і дофін— престолонаслідник.

пустуна, й він, не турбуючись тим, що перериває виставу, порушує загальну зосередженість, весело вигукнув:

— Гляньте на того хирляка, що онде жебрає!

Той, хто коли-небудь кидав камінь у болото з жабами чи стріляв у зграю птахів, може собі уявити враження, яке справили ці слова, що пролунали як постріл серед загальної тиші та уваги. Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом увірвався, і всі голови обернулися до жебрака, а той, анітрохи не збентежившись, побачив у цій обставині нагоду мати добрі жнива і, напівзаплющивши очі, заходився жалісно виводити:

— Подайте, що ласка ваша!

— Стривайте, — вів далі Жоаннес, — клянусь душею, це Клопен Труй-льфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже тобі заважала на нозі, що ти переніс її на руку?

І, кажучи це, він з мавпячою спритністю кинув дрібну срібну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своїй хворій руці. І оком не змигнувши, жебрак прийняв і милостиню, і знущання, жалібно тягнучи своєї:

— Подайте, що ласка ваша!

Цей епізод розважив глядачів, багато з них, очолювані Робеном Пу-спеном і всіма школярами, жваво аплодували незвичайному дуетові, що його серед пролога зімпровізували — своїм верескливим голосом — школяр і своїм байдужо-монотонним скиглінням — жебрак.

Гренгуара це вразило і розгнівало, але він швидко отямився і, навіть не удостоївши двох порушників тиші зневажливим поглядом, щосили закричав чотирьом персонажам на сцені:

— Грайте далі, хай йому чорт! Далі!

У цю мить він відчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся і через силу примусив себе усміхнутися. Він не міг не всміхнутися. Це Жіскетта Жансієн, просунувши свою гарненьку ручку через балюстраду, у такий спосіб намагалась привернути до себе його увагу.

— Месіре, — спитала молода дівчина, — хіба вони гратимуть далі?

— Аякже, — відповів Гренгуар, досить вражений цим запитанням.

— Коли так, месіре, — попросила вона, — чи не будете ви ласкаві пояснити мені…

— Те, що вони казатимуть? — перебив Гренгуар. — Будь ласка! Слухайте…

— Та ні,— заперечила Жіскетта, — поясніть те, що вони казали досі. Гренгуар підскочив, наче людина, якій торкнулися до відкритої рани.

— Чортове дурноголове дівчисько! — пробубонів він крізь зуби. З цієї хвилини Жіскетта геть усе втратила в його очах.

Тим часом актори послухались його наказу, і глядачі, побачивши, що вистава триває, знову стали прислухатися, хоч, внаслідок події, що так несподівано розірвала пролог на дві частини, вони проґавили чимало красот п'єси. Гренгуар з жалем подумав про це. Все ж таки поступово запала тиша, школяр замовк. Жебрак перелічував монети, і спектакль продовжувався.

Це був справді чудовий твір, який, на нашу думку, трохи переробивши, можна було б використати і сьогодні. Фабула, дещо розтягнута й ма-лозмістовна — на ті часи явище нормальне — була проста, і Гренгуар у глибині душі щиро захоплювався її ясністю. Само собою зрозуміло, що чотири алегоричні постаті, обійшовши три частини світу і не знайшовши пристойного способу позбутися свого золотого дельфіна, трошки втомилися. Це дало нагоду виголосити похвальне слово чудо-рибі, з тисячами тонких натяків на молодого нареченого Маргарити Фландрської, який у той час перебував у сумному відлюдді в Амбуазькому замку і аж ніяк не думав, що Селянський і Духовний стани, Шляхта і Торгівля заради нього обійшли весь світ. Отже, вищезгаданий дельфін був молодий, був гарний, був дужий і, найголовніше (о величне джерело всіх королівських чеснот!), він був сином лева Франції. Я тверджу, що ця смілива метафора просто чудова і що в день, присвячений алегоріям та епіталамам на честь короля, природознавство, яке процвітало в театрі, анітрохи не бентежив той факт, що лев породив дельфіна. Саме це рідкісне поєднання і є доказом поетичного натхнення. Проте, якщо підійти критично, то поет міг би таки розвинути цю чудову думку, не потребуючи двохсот рядків віршів. Щоправда, за розпорядженням пана прево вистава мала тривати з дванадцятої до четвертої години, а треба ж акторам щось говорити! Зрештою, юрба слухала терпляче.

Несподівано, саме в розпалі суперечки між Торгівлею та Шляхтою, у ту хвилину, коли Селянський стан виголошував напрочуд гарний вірш: