Ґарриет Бичер-Стоу: Хатина дядька Тома

— Боюся, що мої негри не досить добре вимуштрувані, — сказав містер Шелбі.

— Може, й так. Ви тут, у Кентуккі, розбещуєте своїх негрів. Ви гадаєте, що робите їм добро, а насправді то ніяке не добро. Негр, він, бачте, на те й існує, щоб його тягали по світу, продавали тому, цьому і ще хтозна кому; і ті, що навіюють негрові всякі там думки й сподіванки та ще й панькаються з ним, аж ніяк не чинять йому добра, бо коли його спіткають справжні злигодні, йому від того буде ще гірше. Отож, скажу я вам, якби ваших негрів та послати десь на плантацію, вони, мабуть, ураз занепали б духом, а тамтешні співали б собі та гиготіли, мов біснуваті. Воно звісно, містере Шелбі, кожен гадає, що його звичаї найкращі, отож і я певен, що поводжуся з неграми саме так, як належить.

— Щаслива та людина, що всім задоволена, — легенько здвигнувши плечима, мовив містер Шелбі з ледь помітною бридливістю в голосі.

— Ну, — озвався Гейлі після того, як вони деякий час мовчки лущили горіхи, — то яке ж буде ваше Слово?

— Мені треба все обміркувати й порадитися з дружиною, — відказав містер Шелбі.

— А тим часом, Гейлі, коли ви хочете влаштувати цю справу без зайвого шуму, як самі щойно казали, то глядіть не прохопіться про неї тут нікому. Бо це не мине моїх слуг, а досить їм щось прочути — і тоді годі сподіватися забрати тихо-мирно хоч кого з них, це вже будьте певні.

— Ну звісно! Нікому ані словечка! Авжеж Тільки мушу вам сказати, що у мене страх як мало часу, отож я хотів би знати якнайшвидше, на що можу розраховувати, — промовив Гейлі, підводячись і надягаючи пальто.

— Ну, то приходьте сьогодні ввечері, десь між шостою та сьомою, і я дам вам відповідь, — сказав містер Шелбі.

Торговець уклонився і вийшов з кімнати.

— Якби ж то я міг турнути його зі сходів, цього нахабного, самовдоволеного негідника! — мовив містер Шелбі сам до себе, коли двері зачинились. — Але він добре знає, яку силу має наді мною. Коли б мені ще недавно хтось сказав, що я продам Тома на Південь якомусь мерзенному гендляреві, я б запитав: «За кого ти мене вважаєш, за собаку?» Та тепер, як видно, нічого вже не вдієш. А ще й Елізин малий! Ото матиму я халепу з дружиною; та й через Тома теж. А все борги, хай їм абищо! Цей глитай розуміє, що я перед ним безсилий, і він таки доб’ється свого.

Загалом містер Шелбі був чоловік непоганий, вдачу мав добру та лагідну, до челяді ставився поблажливо, і негри в його маєтку не терпіли ні в чому нужди. Та десь перед тим він встряв у великі комбінації, що завдали йому чималого збитку, потім заплутався, в боргах, і Гейлі прибрав до рук більшість його векселів; оце-то й наводить світло на вищезгадану розмову.

Тим часом сталося так, що Еліза, підступивши до дверей, почула уривок їхньої розмови, і з того збагнула, що торговець намовляє хазяїна продати когось із челяді. Причинивши за собою двері, вона б залюбки постояла й послухала далі, та в цю мить її покликала господиня, і вона мусила піти.

І все ж їй здалося, що торговець мав на оці її хлопчика. Чи, може, то їй причулось? Серце жінки тривожно закалатало, і вона, сама того не тямлячи, так міцно притиснула до себе малого, що він здивовано глянув на неї.

— Елізо, голубонько, що це з тобою сьогодні? — запитала господиня, коли Еліза звалила глек з водою, перекинула столик і, нарешті, замість шовкової сукні, яку господиня сказала принести з шафи, подала їй довгу нічну сорочку.

Еліза здригнулася.

— Ой пані! — мовила вона, зводячи очі, а тоді упала на стілець і гірко заплакала.

— Та ну ж бо, Елізо, голубонько, що таке? — знову спитала господиня.

— Ой пані, пані! — відказала Еліза. — Там у вітальні якийсь торговець балакає з хазяїном! Я сама чула.

— Ну, а коли й так, дурненька, то що тобі до того?

— Ой пані, невже хазяїн продасть мого Гаррі? — І бідолашна жінка, скулившись на стільці, конвульсивно заридала.

— Продасть Гаррі? Та що ти, дурненька! Ти ж знаєш, що твій хазяїн ніколи не має справ з тими південними гендлярами й нізащо не продасть жодного з своїх слуг, поки вони шануються. Та й подумай, дурненька, хто б то захотів купити твого Гаррі? Чи ти гадаєш, усім тільки й того світу, що він, як оце тобі, полохлива ти квочко? Ану хутенько утри сльози та застебни мені сукню, А тоді заплетеш косу й гарненько викладеш її, як навчилась недавно. І ніколи більше не підслуховуй під дверима.

— Але ж, пані, ви самі… не дасте… не погодитесь…

— Не кажи дурниць, серденько! Звісно, що ні. До чого ці балачки? Та це ж для мене однаково, що продати власну дитину. Зрештою, Елізо, чи не надто вже ти трусишся над своїм малим? Тільки хтось поткнеться на поріг, як тобі одразу ввижається, що то прийшли його торгувати.