Ґарриет Бичер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Ну ж бо, Джордже, любий, гріх таке казати! Я знаю, як тобі тяжко, що тебе забрали з фабрики, що твій хазяїн такий лихий, але благаю тебе — утерпи, і, може, щось…

— Потерпи! — перебив він. — Чи ж не доволі я терпів? Чи сказав хоч слово, коли він приїхав і отак раптом забрав мене звідти, де всі так добре до мене ставилися? Я віддавав йому весь свій заробіток, а працював же непогано, хто хочеш тобі скаже.

— Авжеж, то таки страшне лихо, — мовила Еліза, — Та, зрештою, він твій пан, ти ж сам знаєш.

— Мій пан! А хто Дав йому право панувати наді мною? Ось що не йде мені з думки. Я ж така сама людина, як і він, я навіть здібніший за нього: тямовитіший у ділі, краще вмію хазяйнувати, краще читаю та пишу, — і всього цього я дійшов самотужки, не з його ласки, а навпаки — всупереч його волі. Тож за яким правом він обертає мене на чорну худобу, забирає мене від роботи, яку я вмію робити краще, ніж він, і загадує робити те, з чим може впоратись перша-ліпша коняка? А він же таке чинить, він нахваляється знівечити мене, затоптати в багно, він зумисне ставить мене до найтяжчої, найбруднішої, най ганебнішої роботи!

— Ой Джордже… Джордже, як ти настрахав мене! Це ж я вперше чую від тебе такі слова. Я боюся, щоб ти не накоїв чогось жахливого. Мене анітрохи не дивує твоя гіркота, але будь обачний, благаю тебе, будь обачний — задля мене… задля Гаррі!..

— Я був обачний, я терпів, скільки міг, та ця мука стає щодень тяжча, і далі, зносити її вже несила. Він не проминає жодної нагоди допекти мені чим тільки можна. Я думав, що коли добре робитиму свою роботу й поводитимусь сумирно, то матиму якийсь час і на те, щоб читати книжки та вчитися. Та чим більше я роблю, тим більшу роботи він мені накидає. Хоч я й мовчу, каже він, але він бачить, що в мені сидить диявол, і він таки, мовляв, вижене його з мене. Та, мабуть, скоро вже цей диявол сам вирветься на волю, от тільки навряд чи мій пан з того зрадіє.

— Любий мій, то що ж нам робити? — скрушно запитала Еліза.

— А оце вчора, — провадив далі Джордж, — я накладав на віз каміння, а малий панич Том стояв поруч і цвьохкав своїм батіжком перед самісіньким носом коняки, так що вона сіпалася з ляку, Я попрохав його не цвьохкати — так лагідно, як тільки міг, — та він наче й не чув. Я сказав ще раз, аж раптом він обертається — і на мене з тим батіжком. Тоді я схопив його за руку, а він як заверещить, як захвицяє ногами — і бігом до свого таточка жалітися, що я його побив. Той вискочив, мов скажений, і кричить: «Ось я тобі зараз покажу, хто твій пан!» А потім прив’язав мене до дерева, наготував різки і дав їх паничеві: мовляв, нехай шмагає мене, доки сили стане. І той шмагав. Та дарма, колись я йому це пригадаю!

Джордж спохмурнів, і очі його так зблиснули, що Еліза аж затремтіла.

— Я лиш одне хочу знати: хто дав цьому недолюдкові право панувати наді мною? — не вгавав він.

— Та що там, — сумно мовила Еліза. — Я от завжди вважала, що мушу одуматись своїх пана й пані, бо так мені випало від бога.

— Щодо тебе, то в цьому є якийсь сенс — вони ж мали тебе за свою дитину: годували, одягали, не кривдили, навіть дечого навчили, і тепер ти добре вихована. Отож вони якоюсь мірою мають право й питати з тебе. А я не знав нічого, крім побоїв, штурханів та лайки, і був радий хіба лиш тоді, коли мене полишали на самого себе. То що я кому завдячую? Те, що на мене витрачено, я відробив уже сто разів. Ні, далі терпіти цього я не буду. Не буду — і край! — вигукнув він, грізно нахмурившись і стиснувши кулаки.

Еліза злякано тремтіла і не озивалась ані словом. Вона ще ніколи не бачила чоловіка в такому стані, і її лагідна вдача немовби похилилася від цього спалаху гніву, як тростина від буревію.

— Ти пам’ятаєш бідолаху Карла, собачку, якого ти мені подарувала? — знову заговорив Джордж. — Той пейсик був чи не єдиною моєю втіхою. Він спав разом зі мною, не відходив од мене ні на крок і асом так дивився мені в вічі, немов розумів усі мої почуття. Так от, кілька днів тому я годував його недоїдками, які підібрав біля дверей кухні; коли це йде хазяїн і ну мені вичитувати: собака, мовляв, живе його коштом, і що то буде, коли кожен негр заведе собі собаку, — а тоді звелів почепити йому на шию каменюку й кинути в ставок.

— Ой Джордже, але ж ти цього не зробив?

— Не зробив! Я — ні, а він — зробив. А коли бідолашний собака став потопати, ще й камінням його закидав разом з отим своїм Томом. Сердешний песик! Він так жалісно дивився на мене, наче питав, чому я не хочу його рятувати. А потім мене відшмагали за те, що я не втопив його сам. Ну, нехай — хазяїн ще відчує на собі, що мене побоєм не зігнеш. Настане такий день, якщо він не схаменеться.