Ґарриет Бичер-Стоу: Хатина дядька Тома

— Гей, Джіме-Галченя! — мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок. — Ану держи!

Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.

— Іди-но сюди, Джіме-Галченя, — сказав він.

Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.

— А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.

Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.

— Браво! — вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина.

— Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм, — сказав господар.

Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.

Обидва чоловіки зареготали.

— Браво! Знаменито! Оце-то малий! — примовляв Гейлі, — цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив… А знаєте що? — раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу. — Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому… отак. Ну що, хіба це не по справедливості?

Об тій-таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п’ять.

Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум’янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня була на ній як облипла й вигідно окреслювала її гарну постать. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну доброму людському товарові.

— Чого тобі, Елізо? — спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.

— Даруйте, пане, я шукала Гаррі.

Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.

— Ну, то забирай його, — сказав містер Шелбі. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.

— Бий мене сила божа! — вигукнув торговець, у захваті обертаючись до господаря. — Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.

— Я не хочу наживати на ній багатства, — сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.

— Чудове, сер, чудове!.. Перший сорті — сказав торговець, а тоді, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: — Ну, то скільки ви хочете за цю дівулю? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?

— Містере Гейлі, я не продаю її, — відказав Шелбі. — Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.

— От, жінки завжди таке кажуть, бо нездатні рахувати. А тільки-но розтлумачите їм, скільки годинників, страусового пір’я та всіляких там брязкалець можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.

— Кажу ж вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав — ні, то значить, ні, — рішуче промовив Шелбі.

— Ну гаразд, а хлопчиська віддасте? — спитав торговець.

— Погодьтеся, що я заправив з вас по-божому.

— Та навіщо вам, скажіть, цей малюк? — запитав Шелбі.

— Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на продаж. То панський товар — їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж полюбляють у домі гарних молодиків — щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них добрячі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має — одне слово, товар добрячий.

— Не хотів би я його продавати, — замислено промовив містер Шелбі.

— Річ у тім, що я маю добру душу, і мені страшенно прикро розлучати хлопчика з матір’ю.

— Он як?.. Та що ж тут дивного?.. Я вас чудово розумію. То неабияка халепа — мати справу з жінками. Терпіти не можу, коли вони починають скиглити й верещати. Воно таки страх неприємно, але я, знаєте, в цьому ділі завжди обходжуся без них. Чом би й вам не відпровадити кудись цю дівулю, хоч на якийсь там день чи, може, й на тиждень? Ми б тим часом тихенько все влаштували, а тоді нехай вона собі вертається. Ваша жінка може подарувати їй якісь там сережки, чи нову сукню, чи ще якийсь дріб’язок, і вона враз яро все забуде.