Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з’явилася нова легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до школи отців єзуїтів, власне для того, щоб він чистив чоботи молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призначену для голови панича.
Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з’явились діти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років семи, але величенький і розвинений не по роках, і маленька трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з собою перші ж дні, тоді ж, як з’явився сам. Що ж до дівчинки, то він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з’явилась у нього на руках.
Хлопчик, на ім’я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похмуро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши руки в кишені і зиркаючи на всі боки, що бентежило серця калачниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — нікому не було відомо.
Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиці, а тому що в тих місцях такі підземелля траплялися нерідко, всі вірили цим чуткам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони звичайно на вечір зникали саме в напрямку до каплиці. Туди своєю сонною ходою шкандибав напівбожевільний старий жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швидко пан Тибурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в присмерках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б наважилася йти за ними по глинистих ярах. Про гору, пориту могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого птаха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.
— Кепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько старий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед слухачів пана Тибурція.
І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.
— Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода, дуже шкода сина шановних батьків.
Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре обличчя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з допомогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намагаючись не розбудити буркотливої старої няньки.
А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав росяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через паркан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здригаючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» і бадьоро починала свою денну працю.
Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштовхами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли, бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях. За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-престарого млинарського будинку.
Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жайворонка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток, коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали мене шепотом лінивої дрімоти. Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галасливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує мене йти додому до ранкового чаю.
Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом, і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, нарешті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суворе, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях: мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на коліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і, може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік — над нашою спільною втратою.
Читать дальше