Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Та на початку 1918 року пошматованого Кліфорда привезли додому, а дитини не було. І сер Джефрі помер з горя.

Коні з Кліфордом приїхали додому у Реґбі восени 1920-го. Міс Чатерлей, досі обурена зрадою брата, виїхала звідти й проживала в Лондоні у невеличкій квартирі.

Реґбі являв собою довгий невисокий дім з коричневої цегли; його почали будувати в середині вісімнадцятого століття і добудовували стільки разів, що він нагадував кролятню і втратив усякий вигляд. Він стояв на підвищенні у красивому старовинному дубовому парку, та, на жаль, неподалік виднілася труба Тевершелської копальні з хмарами пари й диму над нею, трохи далі від горба у вогкому тумані проступали поодинокі обдерті будиночки селища Тевершел. Воно починалося за самими воротами парку і безнадійно огидне тяглося довгу, бридку милю — будинки, рядки жалюгідних, маленьких, вкритих сажею цегляних будинків з чорними шиферними дахами, гострими кутами й зловісною, порожньою нудьгою.

Коні звикла до Кенсінґтона, чи шотландських пагорбів, чи долин Сасекса — то була її Англія. Зі стоїцизмом юності вона з першого ж погляду прийняла абсолютну бездушну огидність центральних графств з їхнім вугіллям та залізом і залишила все, як є — неймовірне й не варте роздумів. З досить гнітючих кімнат Реґбі вона чула торохтіння вагонеток у копальні, пихкання піднімальної машини, гуркіт вантажних візків і різкий короткий свист вугільних локомотивів. Тевершелський вугільний кар'єр горів, горів роками, загасити його коштувало б тисячі. Отже, він мав горіти. І коли вітер повертав у їхній бік, а це траплялося часто, будинок наповнювався смородом сірчаного перегару земних екскрементів. Та навіть у безвітряні дні повітря завжди пахло чимось підземним — сіркою, залізом, вугіллям чи кислотою. Навіть на різдвяних трояндах постійно з'являлися плями сажі, неймовірні, немов чорна манна приречених небес.

Що ж, така їхня доля — приречені, як і все інше! Жахливо, але навіщо впиратися? Нічого не вдієш. Усе йде своїм шляхом. І життя, як усе інше! Вночі на низькій, темній стелі хмар горіли, тремтіли червоні плями, виблискуючи, надуваючись, стискаючись, немов болючі опіки. То були домни. Спочатку вони хвилювали Коні, викликаючи своєрідний жах: їй здавалося, що вона живе в підземному царстві. Потім вона звикла. А зранку йшов дощ.

Кліфорд вдавав, ніби любить Реґбі більше за Лондон. Ця земля таїла в собі якусь понуру волю, а люди — мужність. Коні думала, що ще було в цих людях — безперечно, в них не було ні очей, ні розуму. Люди були змучені, безбарвні й понурі, як тутешні околиці, й такі ж непривітні. Щось, правда, було в їх гортанному нерозбірливому діалекті та в човганні їхніх шахтарських чобіт, підбитих цвяхами, коли вони гуртами тяглися асфальтовою дорогою по домівках з роботи — жахливе і трохи таємниче видовище.

Ніхто не вітав молодого сквайра з поверненням, жодних святкувань, жодних депутацій, ні єдиної квіточки. Просто приїхали машиною по темній вологій дорозі, схованій під похмурими деревами, далі по парковому схилу, де паслися сірі мокрі вівці, на пагорб, де розкинувся своїм темним коричневим фасадом будинок. У цей час економка та її чоловік стояли на задньому плані, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити «з приїздом» чи «ласкаво просимо».

Між Реґбі-холом та селищем Тевершел зв'язку не було жодного. Жодного скинутого капелюха, жодного реверансу. Шахтарі просто витріщувалися, торговці здіймали до Коні капелюхи, як до знайомої, й незграбно кивали до Кліфорда, оце й усе. З обох боків почуття нездоланної прірви і якоїсь невиразної неприязні. Спочатку Коні страждала від неприязні, яка йшла з селища, немов постійна мжичка. Потім загартувалася до такого ставлення, воно стало своєрідним тонізуючим засобом, з яким варт примиритися. І річ не в тому, що вони з Кліфордом були непопулярними, вони обоє просто належали до відмінної від шахтарів раси. Нездоланна прірва, неосяжний розрив — такого, мабуть, не буває на південь від Трента. В центральних графствах чи на промисловій півночі нездоланна прірва виключає будь-який зв'язок. Ти на своєму боці, а я — на своєму! Дивний виклик спільній пульсації людства.

І все ж загалом селище симпатизувало Кліфордові й Коні, в абстракції. А насправді для обох сторін це означало — дайте мені спокій!

Пастора, симпатичного чоловіка років шістдесяти, переповнювала значимість його обов'язків і водночас зводило у ніщо мовчазне «дай мені спокій» цілого селища. Майже всі жінки шахтарів були методистками. Шахтарі взагалі ніким не були. Та навіть офіційного одягу священика вистачало, щоб звести нанівець факт, що він був таким самим чоловіком, як усі інші. Ні, він був Містером Ешбі, автоматом для молитов та проповідей.