Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Їм також, очевидно, відкрилося, що вони пізнали любов, тобто фізичний досвід. Дивно, як легко, але безпомилково він змінює тіло жінки й чоловіка — жінка розцвітає, округлюється, згладжується юнацька незграбність тіла, а вираз обличчя стає схвильованим або переможним, чоловік — спокійнішає, занурюється в себе, самі обриси його плечей і сідниць менш напористі, стриманіші.

Що ж до справжнього тілесного сексуального збудження, сестри мало не скорилися дивній чоловічій силі. Та швидко оговталися, вирішили вважати сексуальне збудження просто ще одним відчуттям і залишилися вільними. Водночас чоловіки, вдячні жінкам за свій сексуальний досвід, віддали їм свої душі. По тому вони виглядали так, ніби втратили шилінґ, а знайшли шестипенсову монету. Хлопець Коні трохи надувався, хлопець Гілди — глузував. Але такі чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Якщо з ними не спиш, вони тебе за це ненавидять, якщо спиш — тоді ненавидять за щось інше. Або зовсім безпричинно, просто як неслухняні діти, невдоволені тим, що одержують, хоч би що їм давала жінка.

Однак почалася війна, Гілда й Коні знову кинулися додому, хоч і були там у травні на материному похороні. До Різдва 1914 року обидва їхні німецькі хлопці загинули, дівчата їх оплакали, адже кохали своїх молодиків пристрасно, та в глибині вже про них забули. Більше вони не існували.

Обидві сестри жили в батьковому, точніше в материному Кенсінґтонському домі, і водилися з товариством молодих людей з Кембриджа, які виступали за «свободу», за фланелеві штани і фланелеві сорочки, розстібнуті коло шиї, за доброзвичайну емоційну анархію, за голос, схожий на шепіт чи бурмотіння, і за суперчуттєву манеру поведінки. Однак Гілда несподівано вийшла заміж за чоловіка, на десять років старшого за неї, поважного члена цього кембриджського товариства, людину з солідною сумою грошей і зручною сімейною роботою в уряді, крім того, автора філософських есе. Вона поселилася з ним у невеличкому будинку у Вестмінстері і ввійшла в добре товариство людей з уряду, не вищого товариства, а таких, які вже стали чи мають стати істинною розумовою силою нації. Це люди, які знають, про що говорять, чи говорять так, ніби знають це.

Коні виконувала якусь роботу, пов'язану з війною, і спілкувалася з безкомпромісними кембриджськими діячами у фланелевих штанах, які відтак легко все висміювали, її «другом» став Кліфорд Чатерлей, юнак двадцяти двох років, який поспішив додому з Бона, де вивчав технологію вуглевидобування. До того він провів два роки в Кембриджі. Тепер він став першим лейтенантом престижного полку, отже, вдягнувши військову форму, міг висміювати все на світі ще елеґантніше.

Кліфорд Чатерлей належав до вищого за Коні класу. Коні походила з заможної інтеліґенції, він був аристократією. Не найвищого ґатунку, але все ж аристократією. Його батько мав титул баронета, а мати доводилася дочкою віконтові.

Та Кліфорд, хоч і вихованіший та більш «світський» за Коні, був по-своєму значно провінційнішим і боязкішим. Він почувався у своїй тарілці серед вузького кола «великого світу», тобто серед земельної аристократії, проте соромився й нервувався в тому іншому великому світі, що складався з полчищ людей середнього й нижчого класу та іноземців. Якщо по правді, його трохи лякали люди з середнього й нижчого класу та іноземці, що належали не до його класу. Незважаючи на захист привілеїв, його паралізувала думка про власну беззахисність. Як не дивно, це феномен наших днів.

Тому особлива, м'яка впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, його зачарувала. У зовнішньому світі хаосу вона почувалася значно краще за нього.

Однак і він був бунтарем, бунтуючи навіть проти свого класу. Чи, мабуть, бунтар сильно сказано, занадто сильно. Його просто захопила загальна, популярна огида молодих до всього звичного і до всякого роду реальної влади. Батьки здавалися смішними, власний впертюх-батько особливо. Й уряди були смішними, і понад усе власний, що керувався принципом «поживемо -побачимо». І війська були смішними, разом із старими шкарбанами-генералами й особливо з червонощоким Кітченером. Навіть війна була смішною, хоча без жартів знищила купу народу.

По суті, все було трохи сміховинним чи дуже смішним: майже все, що мало стосунок до влади, чи то в армії, чи то в уряді, чи в університетах, здавалося певною мірою смішним. Відтак правлячі класи, які виявляли претензії на управління, так само були смішними. Сер Джефрі, батько Кліфорда, був надзвичайно смішний, вирубуючи свої дерева й видираючи людей з своїх копалень, щоб випхати усіх їх на війну, а сам при цьому залишався таким безтурботним і патріотичним: і при цьому витрачав на свою державу більше грошей, ніж сам мав.