Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Думаю, в ньому є якась щедрість.

— До кого?

— Точно не знаю.

— Звичайно, не знаєш. Боюсь, ти плутаєш безпринципність із щедрістю.

Коні замислилася. Плутала? Можливо. Однак для неї безпринципність Майкаліса таїла якісь чари. Він ішов до кінця там, де Кліфорд ступав пару несміливих кроків. Він по-своєму завоював світ, а саме цього прагнув Кліфорд. Шляхи й засоби?.. Хіба ті, що ними користався Майкаліс, ниці ті за Кліфордові? Хіба те, як нещасний аутсайдер проштовхувався, ліз уперед, торуючи шлях власним тілом, прослизав чорним ходом, чимось гірше за те, як рекламує свою винятковість Кліфорд? Тисячі засапаних псів, висолопивши язики, гналися за продажною богинею успіху. І з-поміж них справжнім псом був той, хто схопив її першим, якщо прагнеш успіху! Отож Майкаліс міг ходити з гордо задертим хвостом.

Найдивніше, що він не робив цього. Він повернувся назад саме до чаю з великим оберемком фіалок та лілій і з тим самим виразом дворняги. Коні іноді думала, чи це часом не своєрідна маска для обеззброєння неприязні — надто міцно вона пристала до його обличчя. Чи й справді він такий сумний пес?

Весь вечір він зберігав понурий вигляд сумного пса, однак Кліфорд відчував за цим внутрішнє зухвальство. Коні цього не відчувала, мабуть, тому, що воно не спрямовувалося проти жінок, а тільки проти чоловіків з їхньою самовпевненістю та погордою. Саме незнищенна внутрішня зухвалість цього дохляка так настроювала проти нього чоловіків. Одна його присутність була викликом для світського мужчини, хоч як би він ховався за свої нібито добрі манери.

Коні закохалася в нього, та спромоглася всидіти за вишиванням і дати чоловікам порозмовляти, не виказуючи себе. Що ж до Майкаліса, то він поводився бездоганно — був тим самим меланхолійним, уважним, відчуженим молодиком, як і в попередній вечір, безмежно далеким від своїх господарів, лаконічно підігруючи їм саме до необхідної міри, ні на мить до них не наближаючись. Коні здалося, що він, мабуть, забув про ранок. Він не забув. Та він знав, де перебуває, — на тому самому місці, за порогом, де й належиться бути вродженим аутсайдерам. Так само він сприймав і кохання. Він знав, що кохання не оберне його з бездомного пса, що викликає заздрість своїм золотим нашийником, на приємного світського песика.

Справа в тому, що в самій глибині душі він був аутсайдером, не надавався для суспільства, нутром розумів цей факт, хоч ззовні залишався весь породженням Бонд-стріт. Ізоляція була для нього необхідністю так само, як була необхідністю конформістська зовнішність і перебування в елеґантному товаристві.

Проте випадкова любов, як полегшення й утіха, так само була добрим ділом, і він не відштовхнув її. Навпаки з пристрасною, болісною вдячністю він прийняв шматок природної, спонтанної доброти, розчулився майже до сліз. За блідим, непорушним, розчарованим обличчям його дитинна душа ридала від вдячності жінці й прагнула до неї знову, і так само його знедолена душа знала, що він залишатиметься цілком вільним.

Вони запалювали в залі свічки, коли він знайшов можливість сказати їй:

— Можна мені прийти?

— Я сама прийду до вас, — відповіла вона.

— О, чудово!

Він чекав на неї довго, але вона прийшла.

Він був трепетним збудженим коханцем, який швидке доходить до краю й закінчує. В ньому крилося щось дивовижно дитяче й беззахисне. Єдине, чим він захищався, — це розум та лукавство, сам інстинкт лукавства, та коли його розум відключався, він залишався немов двічі голим, нагадуючи дитину з ніжним, беззахисним тілом, яка безпорадно борсається.

Він пробуджував у жінці дивне співчуття, порив і дивне, палке фізичне бажання, її фізичного бажання він не задовольняв — він завжди так швидко доходив до краю, закінчував, тоді падав їй на груди, відновлюючи своє самовладання, в той час як вона лежала вражена, розчарована, вбита.

Та скоро вона навчилася стримувати його, тримати в собі, коли його оргазм уже минав. І тоді він виявлявся щедрим і навдивовиж міцним, стояв у ній твердо, належав їй, а вона активно, нестямно, пристрасно доходила до власного оргазму. А він, відчуваючи, як шалено досягає вона власної насолоди з його твердої, піднятої пасивності, наливався дивним почуттям гордості й задоволення.

— О, як добре! — шепотіла вона в трепеті й, припавши до нього, завмирала. А він лежав у власній самотності, хоча й відчував гордість.

Того разу він побув лише три дні й поводився з Кліфордом та Коні точно так, як і в перший вечір. Ззовні він залишався незмінним.