Чарлз Діккенс - Великі сподівання

- Звичайно ж, не можемо, моя люба, сподіватись. Де б пак!

- Нема легше, як думати,- додала поважна леді.

- Що може бути легшого! - підтвердила міс Сара Покет.

- Атож, атож! - скрикнула Камілла, чиї розпаленілі почуття, здавалось, перемістилися з ніг до грудей.- Щира правда! Я винна, що так прихиляюся серцем, але на це не-іса ради. Безперечно, моє здоров'я було б куди краще, якби я була не такої вдачі, а проте я не стала б інакшою, навіть якби й могла. І хоч страждання мої незмірні, мене, коли я прокидаюся серед ночі, втішає думка, що я саме така. [93]

І вона знов дала волю своїм емоціям.

Міс Гевіпіем і. я ні разу за цей час не зупинилися, а все кружляли й кружляли - то мало не доторкаючись до гостей, то віддаляючись від них у протилежний кінець похмурої зали.

- А цей Метью! - вела далі Камілла.- Щоб ніколи не засвідчити своїх родинних почуттів, ніколи не завітати до міс Гевішем! Я лежу на канапі з розшнурованим корсетом, лежу, бува, годинами без пам'яті, голова схилена набік, волосся розкидане, ноги й не знаю де…

- Далеко вище ніж голова, серденько,- зауважив містер Камілла.

- В такому стані я проводжу буквально цілі години, і все через цю чудну й незрозумілу поведінку Метью, а хоч би слово подяки від кого-небудь почула!

- Нічого дивного в цьому немає! - зазначила поважна леді.

- Бачте, моя люба,- докинула міс Сара Покет (особа солоденька і в'їдлива),- тут уся справа в тому, від кого саме ви сподіваєтесь подяки, голубко.

- Не сподіваючись ані подяки, ані будь-чого,- повела далі Камілла,- я лежу в такому стані цілі години, ось і Реймонд свідок, що я просто задихаюся, вже й імбирна настоянка не бере, а раз мій стогін почули навіть через вулицю у настроювача піаніно, бідні його дітки подумали, що то голубки десь воркують… а тепер мені кажуть…- Камілла раптом приклала руку до горла, і з уст у неї ринули звуки, за своєю складністю порівнянні хіба що з новими хімічними сполуками.

Коли було згадано ім'я Метью, міс Гевішем зупинила мене й зупинилась сама і втупилася в ораторку. Під дією цього погляду звукотворення Камілли враз урвалося.

- Метью прийде сюди, коли я лежатиму на цьому столі,- суворо заявила міс Гевішем.- Осьде буде його місце,- вона стукнула костуром по столу,- в моєму узголів'ї! А ви стоятимете тут! А ваш чоловік он тут! А Сара Покет тут! А Джорджіана тут! Тепер уже ви знаєте, де чиє місце, коли прийдете бенкетувати над моїм трупом. Тож можете забиратись!

Називаючи кожне з імен, вона при цьому стукала костуром по столу в новому місці. А потім сказала: «Веди мене, веди мене!» - і ми рушили знову.

- Гадаю, нам нічого іншого не залишається,- вигукнула Камілла,- як підкоритися й відійти! Це так багато важить - побачити, нехай навіть на хвилинку, того, кого [94] любиш, до кого відчуваєш прихильність. Коли я тепер пробуджуватимусь серед ночі, думка про цю зустріч буде мені сумовитою відрадою. Якби ж то Метью скуштував цієї втіхи! Але він сам себе обкрадає. Я твердо вирішила не виставляти напоказ своїх почуттів, тільки ж це так прикро, коли тобі кажуть, ніби ти жадаєш бенкетувати над тілом своєї рідної… так наче ти велетень-людожер з казки… І коли ще тобі кажуть забиратися! Хто б подумав!

Груди місіс Камілли заходили ходором, і вона вже приклала до них руку, коли її підхопив містер Камілла, і ця шановна леді з виразом непохитної витривалості на обличчі,- в якому можна було вгадати намір гепнутись на підлогу, тільки-но вона опиниться за дверима,- послала рукою поцілунок міс Гевішем і дозволила себе вивести. Після цього Сара Покет і Джорджіана якийсь час позмагалися, котра з них покине кімнату останньою. Але Сара була куди спритніша: вона так вихилясто тупцювала навколо Джорджіани, що тій хоч-не-хоч довелося вийти першою. Тоді Сара Покет прорекла на прощання: «Хай вас бог береже, дорога міс Гевішем!», зобразила на своєму горіхово-шкаралупистому личку вибачливий усміх щодо людських слабостей і собі теж вийшла.

Поки Естелла зі свічкою в руках проводила гостей, міс Гевішем усе ще ходила по залі, поклавши руку мені на плече, але дедалі повільніш і повільніш. Нарешті вона зупинилась перед каміном, задумано пробурмотіла щось під ніс і сказала:

- Сьогодні мій день народження, Піпе.

Я вже хотів поздоровити її, але вона піднесла вгору костура.

- Я не дозволяю про це говорити. Не дозволяю ні тим, що зараз були тут, ні будь-кому іншому. Вони приходять сюди в цей день, але згадувати про це не сміють.

Я, звичайно, теж відмовився від такого наміру.