Чарлз Діккенс - Великі сподівання

Увесь цей час незнайомець дивився тільки в мій бік, і то так, наче твердо вирішив кінець кінцем мене підстрелити й покласти трупом. Але після того, як він згадав лиху годину, більше ні слова не почулося з його уст, аж поки подали склянки рому з водою. Ось тоді він і стрельнув, і постріл цей був напрочуд дивний. [83]

Словами він нічого не сказав, а просто розіграв цілу пантоміму, адресовану тільки для мене. Він розколотив ром у своїй склянці тільки для мене і для мене ж покуштував його. Але і розколотив, і покуштував ром він не поданою йому ложкою, а напилком.

Зробив він це так, що тільки сам я й побачив напилка, а скінчивши, витер його й сховав у нагрудну кишеню. Я зразу ж здогадався, що це напилок Джо і що цей незнайомець знає мого арештанта. Я втупився в нього, мов зачарований. Але він тепер невимушено відхилився на лавці й уже не звертав на мене уваги, завівши розмову головним чином про ріпу.

Суботніми вечорами наше село огортало розкішне відчуття, що всі клопоти залагоджено й можна супокійно перепочити перед тим, як знову доведеться братися за життя, тож з такої нагоди Джо наважився пробути в шинку на півгодини довше, ніж звичайно. Коли ці півгодини й ром водночас вичерпалися, Джо підвівся й узяв мене за руку.

- Стривайте хвилинку, містере Гарджері,- озвався незнайомець.- У мене, здається, завалявся в кишені новенький блискучий шилінг, і якщо я його знайду, він дістанеться вашому хлопцеві.

Незнайомець вийняв з кишені пригорщу дрібних монет, вибрав з неї шилінга і, загорнувши його в якийсь пожмаканий папірець, вручив мені.

- Це тобі,- сказав він.- Запам'ятай! Тобі особисто! Я подякував йому, витріщившись на нього поза межі

всякої пристойності і міцно тримаючись за Джо. Незнайомець попрощався з Джо, попрощався з містером Вопслом (котрий теж вийшов з нами), а на мене тільки глянув тим своїм прицільним оком - ні, не глянув, бо воно в нього було приплющене,- але хіба мало на що здатне око, коли його примружити!

Дорогою додому, якби мені охота говорити, я міг би вибалакатись уволю, адже містер Вопсл розпрощався з нами на самому порозі «Веселих Моряків», а Джо весь час тримав рота широко розтуленим, щоб якомога більше вивітрився дух рому. Але я був страшенно приголомшений тим, що знову випливли назовні мій давній злочин і давній знайомець, тож ні про що інше не міг і думати.

Джо, підбадьорений тією рідкісною обставиною, що моя сестра виявилась не надто сердитою, коли ми показалися в кухні, вирішив розповісти їй про блискучого шилінга.

- Закладаюся, що фальшивий, - урочисто заявила [84] місіс Джо.- Бо чого б він дарував його хлопцеві! Ану-но покажи.

Я дістав монету з папірця, і перевірка підтвердила її справжність.

- Але що це? - скрикнула місіс Джо, кидаючи геть шилінга й хапаючи папірець.- Дві фунтові банкноти?

Таки й правда: дві замащені пухкенькі банкноти по фунту стерлінгів, здавалося, близько знайомі з усіма ското-ринками графства. Джо знов схопив капелюха й побіг до «Веселих Моряків» з наміром повернути банкноти власникові. Поки Джо не було, я сидів на своєму звичайному ослінчику й невидюще дивився на сестру, впевнений, що незнайомця там уже не буде.

Незабаром Джо повернувся й сказав, що незнайомця справді вже немає, але що він, Джо, переказав у «Веселих Моряках», де власник може знайти свої гроші. Тоді моя сестра загорнула їх у шматок паперу й поклала під висушені пелюстки троянди в розписаному чайнику на буфеті у святковій вітальні. Там вони й залишилися лежати, ставши для мене джерелом гнітючих видив ще багато-багато днів та ночей.

Того вечора я довго не міг заснути, усе мені не сходило з думки, як незнайомець цілиться в мене з невидимої рушниці та як ганебно й ницо я повівся, вступивши в потаємну змову з каторжниками (про що я вже встиг був і забути). Та й згадки про напилка не давали мені спокою. Мене брав страх, що, коли я найменш цього сподіватимусь, він знов візьме й вигулькне. Зрештою я приспав себе думкою про візит до міс Гевішем наступної середи, але й уві сні не знайшов спокою: мені примарилось, наче з-за дверей насувається на мене напилок, а хто його тримає - не видко. Я аж закричав і прокинувся.

У призначений час я знову був перед будинком міс Гевішем, і на мій несміливий дзвінок вийшла Естелла. Впустивши мене, вона замкнула хвіртку, як і першого разу, і знов я рушив за нею до темного передпокою, де горіла її свічка. Мене вона ніби й не помічала,- лише взявши в руки свічку, зверхньо кинула через плече: «Сьогодні ти сюди підеш», і повела в зовсім іншу частину будинку.