Чарлз Діккенс - Великі сподівання

Так-от потроху ми з Джо ставали все більш невимушеними у наших розмовах. Сили до мене повертались повільно, однак я таки одужував, і Джо весь час був поряд, аж мені стало уявлятись, наче я знов перетворився на маленького Піпа.

Бо ніжності Джо я саме тепер потребував, як ніколи, бувши перед ним немов безпорадним дитям. Він сидів і розмовляв зі мною так по-давньому довірливо й просто, і турботливість його була так по-давньому ненав'язлива, що мені часом здавалося,- а може, все моє життя, відколи я покинув нашу стару кухню,- це лише тяжке марення з недавньої лихоманки? Джо вдовольняв усі мої потреби, і тільки для куховарства та прибирання в помешканні знайшов одну дуже порядну жінку на місце попередньої моєї економки, яку він викурив відразу, як приїхав. «Чи ж повіриш, Піпе,- не раз казав він, пояснюючи це своє самовладдя,- вона у мене на очах прочоїгала дірку в запасній перині, немов у барилі з вином, набрала відро пір'я й уже потягла продавати. Коли б її воля, вона б завтра і твою перину поцупила, і з тобою на додаток, і все вугілля повиносила б у каструлях та мисках, а вино й горілку - у твоїх високих чоботях».

Того дня, коли я зміг би виїхати на прогулянку, ми дожидались так само нетерпляче, як ото колись мого зарахування в підмайстри. І коли цей день настав і під'їхав відкритий екіпаж, Джо закутав мене, взяв на руки, зніс по сходах і вмостив на сидінні, немов я й досі був малою безпорадною істотою, з якою він так щедро ділився багатством свого великого серця.

Джо сів поруч зі мною, і ми поїхали разом далеко за місто, де трава й дерева вже розбуяли літнім зелом, а повітря сповнювали ніжні літні пахощі. Була саме неділя, і я, дивлячись на цю мальовничість навколо, думав, як усе тут виросло й змінилося, як удень і вночі, під сонцем і під зорями розпашіли невибагливі польові квіти і голоси пташок набирали на силі, тоді коли я, бідний, тіпався в жару й маренні, і якби не згадки про те, як я кидався й марив, душевний спокій мій був би цілковитий. Але почувши недільний передзвін і ще раз пройнявшись цим привіллям краси, я зрозумів, наскільки мізерна моя вдячність - що навіть для цього занадто мало у мене сили,- і я схилив голову Джо на плече, як бувало в ті далекі часи, коли він возив [459] мене на ярмарок і враження через край переповнювали мою дитячу душу.

Згодом я трохи врівноважився, і ми розбалакались, як, бувало, колись, лежачи на траві на старій батареї. Джо анітрохи не змінився. В моїх очах яким він був тоді, таким і тепер лишився: просто відданим і просто чуйним.

Коли ми повернулись додому і він, узявши мене на руки, легко переніс через двір і потім угору сходами, я згадав той достопам'ятний різдвяний вечір, коли він ніс мене на плечах через болота. Досі ми ще ні разу й натяком не торкалися змін у моїх перспективах, і я навіть не знав, якою мірою йому відомо про те, що я пережив останнім часом. Я тепер настільки спроневірився у собі й настільки покладався на нього, що ніяк не міг вирішити, чи слід заводити розмову на цю тему, коли він сам її не починає.

- А чи ти чув, Джо,-• нарешті наважився я запитати одного вечора, коли він палив люльку біля вікна,- хто був моїм доброчинцем?

- Та чув, друзяко,- відповів Джо,- що це не міс Гевіше:,і.

- А хто саме то був, ти знаєш, Джо?

- Та чого ж, Піпе, я чув, наче це був той, що послав того іншого, котрий дав тобі банкноти у «Веселих Моряках».

- Це правда.

- Дивовижа! - зауважив Джо зовсім безвиразним тоном.

- А чи ти чув, що він помер, Джо? - спитав я за хвилину, вже дещо непевніше.

- Хто? Той, хто передав тобі банкноти, Піпе?

- Так.

- Та, здається,- подумавши довгий час, мовив Джо і ухильно скосив погляд на дизан,- я чував, як з ним буцімто сталося щось таке у,цім дусі.

- А про нього самого ти що-небудь чув?

- Та нічого такого, щоб аж дуже, Піпе.

- Якщо тебе це цікавить, Джо…- почав я, коли раптом Джо підвівся й підійшов до моєї канапи.

- Послухай-но мене, голубе,- сказав Джо, нахиляючись наді мною.- Ми з тобою завше були друзями, правда ж, Піпе?

Мені було соромно щось йому відповісти, і я промовчав. [460]

- Отож це,- мовив Джо, неначе я таки відповів йому,- справа, значиться, ясна. Тоді нащо ж ми, друзяко, балакатимем про такі речі, яких нам обом і згадувати нема потреби? Хіба мало про що можемо ми поговорити й без того, що нам непотрібне? Господи! Та згадаймо лишень твою бідну сестру, та як вона шаленіла! А Лоскотуна ти пам'ятаєш?

- Де б мені не пам'ятати, Джо.

- Так-от послухай-но, що я скажу, друзяко,- мовив Джо.- Я робив, що міг, аби Лоскотун був від тебе якнайдалі, хоч не завше воно виходило, як я замірявся. Бо коли твоя бідна сестра налітала на тебе і я пробував за тебе заступитись,- вів далі Джо своїм звичним розсудливим тоном,- так вона мало що й на мене налітала, але ж головне, тобі тоді перепадало більше. Я це запримітив. Як дорослого чоловіка мають за баки там посмикати чи то головою потовкти (що твоя сестра ще й як полюбляла) - то вже нехай, якщо він тим самим дитину від кари вирятує. Але коли цій дитині через цю смиканину й товканину ще й більше перепадає, то неминуче той чоловік подумає: «Що ж доброго з твого втручання? Шкода от явна,- гадає він,- а добра й краплі нема. Показав би хто мені, що в цім доброго!»