Чарлз Діккенс - Великі сподівання

Другий утікач, смертельно нажаханий моїм знайомцем, знову повторив:

- Він хотів мене вбити. Якби не ви, він би мене вбив. [45]

- Брехня! - гарячково заперечив мій каторжник,- Брехлом він вродився, брехлом і подохне. Таж у нього на обличчі це написано! Ось хай-но тільки гляне на мене! їй-бо, не посміє!

Другий каторжник, силкуючись зобразити зневажливу посмішку,- хоч ніяк не міг стримати нервового шарпання, що кривило йому губи,- подивився на солдатів, подивився на болота й на небо, але вперто не підносив погляду на свого злозичливця.

- Ось бачите? - вів далі мій каторжник.- Бачите, який з нього паскудник? Бачите, як у нього очі бігають та шмигають? Ось так було й тоді, коли нас разом судили. Ні разу навіть не глянув на мене.

У того другого раз по раз посмикувались пересохлі губи й неспокійно метушилися очі, аж урешті він бликнув ними на мого знайомця й мовив: «Було б на що дивитись»,- глузливо при цьому примружившись на скуті його руки. Мій каторжник аж скипів на ці слова й був би кинувся на кривдника, якби не солдати.

- Чи ж я не казав вам,- озвавсь тоді другий утікач,- що він убив би мене, коли б зміг?

Усі ми бачили, як він тіпався зі страху і як на устах у нього виступила біла, мов сніг, піна.

- Годі вже балачок,- втрутився сержант.- Запалюйте смолоскипи!

Коли один солдат, що був з кошиком замість рушниці, схилився на коліно й став розкривати кошика, мій знайомець уперше розглянувся й побачив мене. Я увесь час, відколи ми надбігли, так і стояв край рову, де поставив мене Джо, знявши з плечей. Перехопивши погляд свого каторжника, я непомітно ледь розвів руки й' похитав головою. Мені було просто необхідно, щоб він мене побачив, щоб здогадався з мого вигляду, що я тут зовсім не винний! До мене так і не дійшло, чи він зрозумів мій намір, бо він тільки на секунду глянув якось дивно й зразу ж одвів очі. Але хоч би він дивився на мене годину або й цілий день, все одно його погляд не міг би бути пильніший, аніж за ту коротку мить.

Солдат із кошиком викресав вогонь, запалив три-чотири смолоскипи й роздав товаришам, а одного залишив собі. І до цього було майже темно, тепер же ще більш потемніло, а потім пітьма й зовсім згусла. Перше ніж рушити, четверо солдатів стали кружка й двічі пальнули в повітря. Незабаром віддалеки теж загорілися смолоскипи - одні за нами, інші на болотах потойбіч річки. [46]

- Усе гаразд,- сказав сержант.- Рушаймо. Недалеко ми й пройшли, коли враз попереду почулись

три гарматні постріли - такі лункі, аж мені здалося, наче це у мене у вусі вибухнуло.

- Це тебе ждуть на борту,- сказав сержант моєму каторжникові,- вже знають, що ти вертаєшся. Не відставай, чоловіче. Підтягнись!

Обох утікачів вели осібно, кожного під окремим конвоєм. Я взяв Джо за руку, а в другій руці він ніс смолоскип. Містер Вопсл був за те, щоб вернутися у село, але Джо вирішив додивитись до кінця, отож ми й далі йшли з солдатами. Посувалися тепер битою стежкою, що слалася здебільшого берегом і тільки місцями відступала від річки, коли траплялися загати з невеличкими млинами чи замулені шлюзи. Оглянувшись, я побачив, що й інші вогники посуваються вслід за нами. Зі смолоскипів, які ми несли, на стежку падали чималі вогняні клапті й потім курились там і яскріли. Більш нічого не було видно, крім суцільної пітьми. Від смолянистого полум'я повітря довкола нагрівалося, і це наче подобалось обом бранцям, що, шкутильгаючи, ступали, оточені рушницями. Йти ми не могли швидко через це їхнє кульгання, і ще довелося разів два-три зупинятись, щоб дати їм перепочити, до того вони були знесилені.

Приблизно за годину такої дороги ми добулися до простої дерев'яної хатини біля пристані. Усередині була варта, нас окликнули, і сержант відповів. Потім ми ввійшли в хатину, де стояв дух тютюну й вапна, яскраво палахкотів коминок, світилася лампа, видно було стояк для рушниць, барабан і низький дерев'яний поміст, схожий на підставку з-під величезної качалки для білизни,- на ньому могло спати заразом кільканадцятеро солдатів. Трое-четверо їх лежало там у шинелях, вони не дуже зацікавились нашою появою - ледь підвели голови, сонно глянули й знов уклалися. Сержант так наче доповів комусь, щось записав у книжку, і тоді того каторжника, якого я називаю «другим», вивели під конвоєм, щоб переправити на баржу.

Мій каторжник ото лише раз глянув на мене, а більше й не повертав у мій бік голови. Поки ми були в приміщенні, він у задумі дивився на вогонь або ставив то одну, то другу ногу на ґратки й так само в задумі дивився на них, немов шкодуючи, що за останні дні їм довелося стільки натерпітися. Раптом він обернувся до сержанта й сказав: [47]