Іван Білик - Танго

Вранці ліс прокинувсь у щільному сповитку каламутної імли. Сергій відчув її ще з опівночі й понатягав на себе все дрантя, яке тільки було в наметі, але зігрітись так і не зміг. Допоміг лише кухоль окропу, ріденько заправлений ложечкою згущеного молока.

Він сів у човен і поправував униз, до гирла. Всю ніч йому снилась Танго: стоїть над озером на вершечку Чорної скелі й простягає до сонця руки. Сонце ховається за хмари, а вона співає й тужним голосом кличе його. Сергій намагався злізти на прямовисну скелю, та ліана, за яку чіплявся, ввесь час уривалася й доводилось видряпуватися знову й знову. Знесилений, він став гукати: «Танго!.. Та-а-а-нго-о-о…» Але не міг добути з себе голосу. Раптом виглянуло сонце. Ряжанка з жахом дивився, як воно більшає та більшає, стало мовби млинове коло, тоді заступило півнеба. Він знову хотів гукнути до дівчини, а вона простягала до палкого сонця руки. Ось у неї вже звуглились пальці, почорніли лікті, плечі, але вона крізь сльози всміхається, не зводячи ясних очей з того розпеченого кола, тоді як спалахне синім вогнем — і зникла, Сергій із розпачу нарешті спромігся вигукнути: «Тан-го-о!..» Й прокинувся, дрижачи й обливаючись циганським потом.

Легеньку пірогу доводилося раз у раз перетягати через мілини, й Сергій пошкодував, що не взувся в гумові чоботи. Бамбуки та дерева понад берегами здавались таємничими рудими примарами, й від цього ставало немов ще холодніше.

Однак у тальтальській річці води було вдосталь. Певно, десь у верхів'ях уже пішли перші зливи… Над темно-сивими хвилями озера висів густий туман. Угорі крізь його ковдру невиразною плямою прозирало сонце. Сергій пристав до берега біля Чорної скелі. Він не сподівався побачити Танго. Але вона стояла на самісінькому ріжечку: ще півкроку — й полетить у холодні обійми свинцевої хвилі. Угледівши Сергія, дівчина швидко метнулася й зникла, за хвилину вже виросла під скелею, поряд із потаємним чорним отвором. Рвучко підбігла й стала за два кроки від човника. Сьогодні на ній було біле суконне пончо з червоною мережкою по краях і яскравий капелюшок, формою зовсім не схожий на ті монтерос, які носять індіяни в інших районах. Вона тільки й промовила:

— Грінго!..

Її вуста всміхались, а великі чорні очі лили сум. Сергія аж поморозило. Тепер він більше не сумнівався в тому, що дівчина приречена. Ні, вона зовні не змінилася, минуло надто мало часу. Лейкемія скрадається поступово. Їй нема куди квапитися…

Немов угадавши його думки, Танго проказала:

— Сьогодні Великий Дух Сонця забрав до себе Вамбо…

В Сергія волосся стало дибки.

— Хто це… Вамбо?..

Дівчина рівним голосом одповіла:

— Остання з торішніх наречених Великого Духа.

Ці слова були вже добре відомі Ряжанці. Але він не владен видобути з себе ані згуку. Він лише пильно вдивлявсь у її ясні сумні очі, намагаючись збагнути, хто ця дівчина. Він здолав себе нарешті спитати:

— Танго щаслива?

Однак вона не второпала відразу. Раніше розуміла вираз його обличчя, відтінки голосу. Але голос нічого не промовляв, очі не відбивали змісту запитання. Сергій і сам не впізнав свого голосу. Проте дівчина відповіла саме те, чого й домагався:

— До наступних дощів Великий Дух Сонця візьме до себе й Танго.

Сергій із жахом відчув, наскільки вони чужі одне одному. Він любив цю дівчину й лише тепер остаточно збагнув, яка вона далека й недосяжна. Власне, такою Танго була завжди. У цю мить Ряжанка міг би заприсягтися, що ніколи її не розумів. І йому раптом стало так шкода себе. Він почувся геть самотнім у цьому осоружному світі.

Од'їхавши від скелі, Сергій мимовільно озирнувся. Імла порідшала й здійнялась угору. На самісінькому вершечку чорного громаддя маячіла маленька біла постать. Вона схилилась навколінця, обернута не в той бік, звідки в каламутному сповитку визирала невиразна пляма сонця, а туди, де на холодних сивих хвилях гойдався вутлий човник. Сергій дививсь на ту постать, і на очі йому накотилася сльоза…

У таборі Сергія зустріло якесь незвичне пожвавлення. Люди сиділи навколо вогнища й про щось перебалакувалися. Технік Мігуель хтозна й нащо підвівся й почав старанно обтрушувати зі штанів сухе листя. Ряжанка нічого не міг уторопати, але не допитувався.

— Утік земляк ваш, сеньйоре начальник, — сказав Буено.

— Утік? Ну й хай. Не вистачало ще сушити голову над отим нікчемою.

— Утік верхи. Взяв кобилу ось у цього хлопця.

Сергій лише тепер помітив, що цибатий малоукраінець Панас, той самий, що колись співчував Коляді, стоїть трохи осторонь і мне в руках стареньку вуздечку.