Іван Білик - Танго

Така думка підшпигнула Сергія, й він мало не розтрощив пірогу об каменюччя. Йшов першим, спотикаючись та обдираючи руки об скелясті береги-стіни, немов за ним гналася зграя вовків. Як тільки ущелина несподівано скінчилася широкою горлянкою, всі поставали. До заходу сонця лишалось чимало часу, і їх тут могли помітити тубільці. Тоді не буде іншого виходу, як повертати голоблі. Та й чи втечеш? Згори, з кручі, легко перепинити будь-якого втікача. Кожен камінець із такої висоти перетворюється на загрозу, а нужденні пістолети, які висять на боці в Сергія та в Ернесто, — дитячі іграшки порівняно з індіянськими стрілами, жала яких змащені смертельною отрутою кураре.

Відступивши трохи назад, подорожні поховались у вузенькій ущелині. До заходу сонця треба десь пересидіти. Сергій накреслив на кам'яній стіні приблизний план священної галявини та печери. Судячи з усього, місцевість удень дуже гомінка, небезпечна. Треба перечекати до смерку. Але від холодної води починало крутити ноги. Буено виліз на розвідку й незабаром повернувся.

— Неподалік у долині латочка мімози. Думаю, там і пересидимо, сеньйори.

Коли люди навперебіжки дісталися кущів, звідти, злякано захропівши, вискочив оцелот. Але місце вдалося досить-таки зручне. Поблизу, крім кількох потворних кактусів, не видно було ані деревини. Тут їх ніхто не міг наскочити ґвалтом. Та й сонце схилилось над обрієм, незабаром зайде. Часу лишалося не більше, як на дві-три сигарети.

Стомлені люди полягали спочити, але так, щоб увесь простір довкола був у куті їхнього зору.

Коли над вилоговиною смеркло, мандрівники швидко повилазили зі схованки й вервечкою подалися понад урвищем услід за Ряжанкою.

Попоколовшись об невидимі в темряві кактуси, нарешті увійшли в ліс і надибали стежку. Та сама кучугура кокосових горіхів і досі лежала посеред дороги. Спіткнувшись об неї, люди пішли далі. На галявині стало трохи видніше. Десь за деревами зійшов місяць, і край неба посвітлішав. Жертовна скеля зустріла їх таємничою продухвиного печери. Що там? Чи й досі лежить ота дивна куля? А бува, її вже забрали, сховали в неприступному схроні або й у самісінькому селищі?

Буено дав усім по недогарку стеаринової свічки. Сергій запалив ґнотик і першим увійшов у чорні щелепи печери. Війнуло холодом і цвіллю. Кроків за двадцять, коли хід звернув трохи вбік, свічки позасвічували всі. Морок розсунувся, й зі стін глянули дивні зображення, видзьобані на камені. Тунель опускався глибше й глибше. Обабіч трапилося два відгалуження, але дно центральної галереї було притрушене жовтим піском, і люди тримались цього напрямку.

Раптом Буено, який крокував останнім, зупинився, дістав щось із кишені й підніс до мерехтливого полум'ячка.

— Стійте, сеньйори! — стишеним схвильованим голосом прожебонів він.

Усі троє поставали мов укопані, а Ернесто блискавичним рухом дістав з розстебнутої кобури пістолет.

— Ідіть сюди! — гукав Буено й простягав руку.

Усі попідходили. Буено тримав лічильник Гейгера.

— Сеньйори, тут підвищена радіоактивність! Повертаймо відси.

Відколи торік дізнався, що розшукують уран, Буенавентура ні на хвилину не розлучавсь із оцим лічильником.

Ряжанка взяв прилад. Нічого страшного. Доза цілком нешкідлива. Тримаючи лічильник, він зробив ще кільканадцять кроків І несподівано для всіх дременув назад.

— Так, — промимрив він, підбігши, — тут небезпечно…

Голос йому зглух і охрип. Люди квапливо повернулися, остерігаючись навіть зайвий раз дихнути.

Лісом плентались мовчки, тримаючи руки поперед себе, щоб у пітьмі не розсадити лоба або не повидирати об суччя очі. Коли скінчилися дерева, стало видніше.

— А чи не зіпсований у тебе лічильник? — першим озвався Абаджієв до Буенавентури.

Сергій дістав з кишені прилад, якого зопалу забувсь повернути індіянннові. Лічильник був мертвий. Сумнівів немає: в печері підвищена радіоактивність. І що глибше, то дужче…

— Ваша Танго сказала, що наречені вмирають самі? — спитав Абаджієв, коли сіли спочити.

— Так, докторе, — хрипким голосом відказав Сергій.

— У-гу, — промимрив у задумі лікар. — Загадково, дуже загадково…

Археолог теж обмірковував. Учора Абаджієв дорогою переказав йому дивну пригоду геолога.

— Докторе, — сказав він, — я розумію, куди ти хилиш. — Але це неможливо!

— Шановний Ернесто! Замість того, щоб заперечувати, краще думай. — І лікар знову блимнув на Сергія: — А згуки таки долинали з тієї кулі?