Іван Білик - Танго

— Танго.

Відтоді вона щодня зустрічала Сергієву пірогу й уже не вилазила через тунель, а ластівкою кидалася зі скелі у воду. Потім виходила на берег і сідала поруч. Танго знала кілька іспанських слів, а в її мові Сергій упізнав чимало згукосполучень, схожих на ті, що вживають тальтальці. Але розмовляли вони мало, здебільша сидячи мовчки в холодку піроги, підпертої двома жердинами. Мовчали й тільки час від часу дивились одне одному у вічі. В неї вони були гарні й сумовиті. Сергій думав про них удень І вночі. Звідки той сум? Що точить душу цієї дівчини?

Одного дня, коли тінь від скелі накрила човен, Танго, яка саме щось намагалась розповісти Сергієві, раптом звела очі горі й аж сіпнулася. Ряжанка перехопив її погляд. Йому здалося, що на вершечку скелі промайнула якась постать. Танго посмутніла й замовкла.

Він спитав у неї:

— Що там?

Але дівчина лише сумно-сумно поглянула йому у вічі. Тоді звелась на ноги. Він теж. Танго торкнулась долонями до його щік і, рвучко крутнувшись, побігла до печери. Сергія обхопило тривожне передчуття. Він не знав, що сталось, чому Танго так схвилювалася. Стояв, не зводячи очей з того місця, де в скелі зникла ця дивна істота, чекав, що вона ось-ось вирине звідти знову, але кам'яна стіна лишалась німою й незворушною, неначе не мала жодної причетності до того, що відбувалось на білому світі.

У серці спахнула лють на це байдуже кам'яне громаддя. Він метнувся туди, де ще не встиг вичахнути слід маленьких дужих рук Танго. Та як не натискав на брилу, скеля й не поворухнулась. У кущах озвався глузливий голос: «Сер-це кра-су-уні…» Ряжанка ще дужче озлився. Підняв з піску мушлю й пошпурив нею в невидимого вівчарика. Пташка пурхнула й зникла за скелею, невдоволено пінькаючи.

Попосидівши під базальтовим мисом до пізніх полуднів, Ряжанка вліз у човен і відіпхнувсь. Усередині йому немов щось урвалося. В цій скелі лишилась частка його самого. Це вже він чував усім єством своїм, і ніхто не зміг би переконати його в протилежному.

Наступного дня Танго не з'явилась. Озеро мовчало. Здавалося, воно все розуміє й, затамувавши подих, чекає чогось лихого й невідворотного. Як і вчора, тихо плюскотіла об борт піроги блакитна хвилька, але над нею вже не линула тужлива й урочиста пісня бронзової дівчини з дивним, і пекучим, і трохи неземним ім'ям Танго.

Не було її й за день, і за два, й за три дні. А Сергій уперто їздив під скелю. Він занехаяв роботу. Коляда, який устиг повернутися з Малої Українки й привести цілу валку робітників, дивився на нього з похмурою посмішкою. Мігуель навіть співчутливо поспитав, чи не потребує сеньйор його допомоги, чи, бува, не заслаб. А молодий індіянин узагалі уникав розмовляти на теми, що не стосуються безпосередньо служби.

Щоразу, виїжджаючи з гирла річечки, Сергій із затамованим сподіванням наслухав, чи не пролунають оті до болю знайомі й такі потрібні йому згуки, але озеро стрічало його тим самим мовчанням. Часом тільки зграйка водоплавного птаства просвистить гострими крильми й шикне в узбережних чагарях та болісно озветься серце.

Та якось вона прийшла. Сергій затято працював жердиною, прямуючи до похмурого бескеття, що зубом уп'ялося в блакитну гладінь озера. Й не повірив своїм очам, коли за кільканадцять метрів серед рівної хвилі уздрів чорну смолянисту косу, мокру й лискучу. Танго пливла, тихо розгрібаючи руками прозорінь. Сергій не дуже йняв віри тому, що бачив. Може, знову примарилось? Але дівчина вхопилася обіруч за бортик вутлого човника, аж до велося нахилитись на протилежний бік, аби не шубовснути у воду. Дівчина винеслась на руках і влізла в пірогу.

Сергій сидів мов закляклий. Танго обережно ступила два кроки й умостилася побіч на кормі. Потім узяла в нього з рук жердину й попхнулась назад, до гирла річки, що темніло в затінку навислих дерев. Біля зеленого прохолодного моріжка човен уп'явся носом у траву, й Танго вийшла на берег, струнка та велична. Сіла під пальмою, що самотньо росла на галявинці, взяла Сергієву руку в свою. Вона не могла вимовити його надто складного ймення. Називала просто: «грінго»…

Її стомлене тіло безвільно лежало поруч. Ув очах сяяло щастя. До самого вечора. А коли сонце відігнало з-під пальми тінь, дівчина посмутніла. Важко добираючи слова, вона сказала:

— Грінго обіцяє більше не припливати до скелі?

Сергій здивувався. Як то? Ні, тепер він і поготів не зможе цього зробити! Але індіянка з сумною й незрозумілою впертістю наполягала на своєму.